Частина 2 Розділ 16

Розділ 16

Ян прокинувся від сонячного проміння, яке саме ковзало по його обличчю, тим часом як голова розривалася від болю. Він подивився на руку, яка вже не нила. Хлопець відчував лише стягненість від пов'язки пофарбованої алими плямами крові. Вставши, Ян підійшов до столу, він взяв новий шматок тканини й намочивши стару пов’язку, обережно зняв її, а руку перев’язав новою. І тепер йому знову довелося заглянути до шафи в якій все нагадувало йому те, старе життя, спогади про яке неприємним ниттям відкликалися у душі. Через них в горлі застряг ком, тому він закрив її й прибравши вчорашній безлад хлопець взяв ніж і прийнявся ламати браслет.

Пройшло вже понад годину, але крім ще однієї невеликої подряпини у нього не вийшло зробити нічого. Ян відкинувся від втоми й важко дихаючи лежав на підлозі.

― Чорт би вас усіх побрав!- викрикнув він кидаючи ніж кудись в стіну.

Тут в кімнату постукати. За хвилину до кімнати зайшло двоє охоронців. Один із них протягнув Яну його сумку. Хлопець встав і підійшовши ближче одягнув її. В наступну мить йому досить грубо зв’язали руки мотузкою і підштовхнули до дверей.

*― Ти знаєш куди тобі йти, клятий зрадник!- ніби кепючи, з огидною посмішкою сказав один охоронець.

Від цього Ян зі злобою подивився на них, обернувшись. Чоловік, який тільки но посміхався, насупився і відвів погляд кудись в бік. Другий же знервовано сковтнув і наказав хлопцю йти.

Вони вийшли на невеличкий внутрішній дворик. Побачивши Яна, Джабір підійшов до нього і тихо сказав:

*― Я бачу, що у тебе так нічого і не вийшло. Чесно кажучи, я очікував більшого. Ти, думаю.- протягнув він. - Просто ти став занадто слабким.

*― Помиляєшся. Сиди в сторінці й мовчи, спостерігаючи за виставою. - Ян посміхнувся.

*― Признай, ти програв. - після цих слів він відійшов на декілька метрів, але все ж Ян почув нотку хвилювання в його тоні.

Ян подивився на Розалію, вона стояла на колінах і плакала, благаючи Рустема пробачити її, але він на це ніяк не реагував. В його погляді не було ні суму, ні печалі, нічого, була лише пустота і байдужість, яка так і розбивала останні надії дівчини.

Тим часом Максим побачив Наталку. У неї на руках була маленька, темноволоса дівчинка, з темними мов вугілля очима, а одягнена вона була у червону сукенку. «Цікаво, можливо Наталка і мала рацію. І я був занадто грубим? Хоча вона розуміла, що я не зможу пробачити того, що вона зробила. Уже нічого не розумію. »-подумав він і перевів очі на Розалію. Замах сокири й голова дівчини впала на сиру землю. На її обличчі застиг переляк, а очі були вологими від сліз, хвилясте волосся необережно лежало у багнюці.

Ян рефлекторно відвів погляд. Він бачив до цього багато страт і смертей, але після того дня ця страта витягла з серця дуже болючі спогади.
Лікар, який стояв в темному коридорі, трохи скрившись за колоною дістав з під плаща пістолет. Зарядивши його, він почав чекати слушного моменту.
Рустем підійшов до Максима, якого в той момент вже поставили на коліна.

― Задля того, щоб обмінятися з тобою декількома фразами та показати твою безпомічність, мені довелося навчитися говорити твоєю мовою. Рахуй це великою честю. - Рустем говорив це майже пошепки, а на його беземоційному до цього обличчі виднілася легка посмішка.

― Йди до біса. - Максим посміхнувся дивлячись султану в очі.

― Хм.- протягнув він.- Зараз Айнур втратить ще одну дорогу йому людину, після цього він точно нарешті зламається. Зрозумій, він тебе не врятує. - подивившись на Яна продовжив Рустем.

― Йому це і не потрібно. Я й сам упораюсь.- зле прошипів Максим.

― І це каже людина, що за декілька хвилин втратить голову.- він нахилився ще ближче до хлопця, а затим почав говорити ще тихіше - Ти помреш, а він рано чи пізно підкориться. І ти нічогісінько не зробиш, бо будеш лежати в могилі.

Максим смикнувся на Рустема, але його миттю притисли до дерев’яного пня на якому все ще алими цівками стікала кров Розалін. Султан посміхнувся, і відійшов на декілька мерів затим знову зміряв поглядом Максима. Змах сокири.

В очах Яна в мить потемніло і він опинився посеред чорного простору. По щиколотки була вода. За десяток метрів стояла темна фігура, яка була ніби окутана тьмяним світлом, вона наближалася до нього повільно, але впевнено. Хлопець стояв нерухомо, намагаючись не видати страху, який та і калатав всередині.

― Хто ти?

― Я той, кого ти кликав.

У силуету не було ні роту, ні носу. У нього не було нічого. Він був чимось, що ніби було зі згустку найтемнішої темряви.

― Он як. Ти можеш дати мені силу?- максимально серйозно вимовив Ян.

― Так.- спокійно вимовив силует.

― Що ти просиш за це?

Створіння засміялося від чого тіло Яна ніби окотив холод. Хлопець пойожився, але не звів погляд.

― Ви, люди завжди хочете дати щось.- сміючись почало воно.- У вас навіть не прослизає думки, що я даю силу за безцінь. Мені нічого не треба. Я граюся людьми. Хтось просить її заради грошей, слави, а хтось навпаки заради допомоги інших. Я лише спостерігач, мені все одно. Смертні думають, що є вища влада, яка дасть те, що хочеш, замінивши на дари, храми чи щось інше. Вони не розуміють, що ті, хто знаходяться вище, спостерігають і дають щось лише тим, хто до них дістається. Ти прийшов і я дам її тобі, якщо хочеш.