Частина 2 Розділ 10

Частина 2

Розділ 10

Вже починало темніти й вони вирішили зупинитися на невеличкій галявині посеред лісу поряд зі старою дорогою, яка була окутана розмаїттям трав, які ховали її у своїй тіні, захищаючи від сонця і непотрібних очей. Ян склав речі й сів біля місця де Максим розпалив багаття. За декілька хвилин він ліг поряд. Тепла атмосфера все більше занурювала його в чарівний краєвид вечора. Здається, він ніколи раніше і не помічав таких чарівних деталей. Жовтогарячі іскорки вискакували з полум’я і повільно падати на траву, тускніючи, а дрова приємно потріскували.

Ян подивився на Максима. Він був повністю спокійний, але на готові. Лежав на траві з заплющеними очима, на відстані простягненої руки лежала шабля.

― Розкажи щось про себе?- наважився почати розмову Ян.

― Що саме ти хочеш почути?-  Макс відрив очі й подивився на хлопця.

― Навіть не знаю.- задумався він, Ян справді зовсім не знав про що вони могли поговорити, але тут до нього прийшла ідея і він сказав:-  Може про твоє дитинство?- він подивився на Максима, йому здалося, що він не хотів за це говорити, тому Ян швидко спробував забрати свої слова назад. – А знаєш, поговоримо про щось інше, наприклад…

Максим посміхнувся.

― Все добре, якщо тобі це цікаво, я розповім.- він сів і лагідно посміхнувся.- Я народився у звичайному, невеличкому селищі. Мати була домогосподаркою, а батько коваль. Вони померли, коли мені було шість. Я думав, що залишуся сиротою, але прийшов дядько і забрав мене до себе. Він був не одружений, та і дітей не було. Тому я отримував досить багато уваги. Я виріс і відправився на січ, за мої заслуги мене зробили гетьманом.

― Так виходить ти був єдиною дитиною?

Погляд Максима став сумніший, посмішка зійшла з його обличчя. За тим на його лиці з’явилися невеликі прояви гніву.  Ян задумався над, тим, чому ця фраза викликала таку реакцію, але зрозуміти не виходило. Через хвилину неприємного мовчання Макс видихнув і посміхнувся.

― Я не єдиний.

Роздався шум, він був досить далеко, але водночас і занадто близько. Макс потягнувся до шаблі. Вони встали. Максим вийшов у перед, ближче до дороги.

*― Кюсем-султан, це він. Помилки й бути не може. Який ваш наказ?- тихо сказав чоловік.

*― Я хочу трошки з ними погратися. Як тільки вони почнуть здогадуватися, я розкриюся і ви вийдете і схопите його.- посміхнулася вона.

*― Я вас зрозумів. Дозвольте відкланятися.

*― Йди.

З-за дерев виїхав віз. В ньому сиділа людина. Силует був жіночим. Одягнена вона була в чорну накидку з капюшоном, який закривав обличчя. Віз їхав досить повільно. Тут людина перебралася в перед і повернулася спиною до хлопців. Через секунду віз зупинився. Невідома залізла з воза і пішла в сторону хлопців. Максим зробив крок у перед.

― Вибачте, не допоможете? У мого воза відвалилося колесо. - вона зняла капюшон і стала навпроти Максима.-  Допоможете?

― Що робить дівчина, без супроводу, у такому небезпечному місці? – насторожено запитав він.

Ян задумався: «Десь я її бачив. Вона дуже на неї схожа, але зовнішність трохи інша... Дивно... Вона повернулася до колеса і воно відвалилося. Невже це було спеціально? Можливо… »

― Ой, ну що ви таке кажете. Я звичайна дівчина. Живу тут не далеко, тому і не боюся.

― Ви не з цієї місцини. Я правий?- різко мовив Ян.

 Максим обернувся і здивовано подивився на хлопця.

― Чому ви так думаєте?

― У вас досить смугла шкіра та й акцент є.

― А ви бачите мене наскрізь... Я переїхала декілька років тому.

«Дідько! Це й справді вона!» -  зрозумів Ян.

Ян підійшов уперед, відсмикнув Максима назад і став перед ним.

*― Не очікував тебе побачити, Кюсем.

*― А ти все такий же розумний. Коли ти почав мене підозрювати?

*― З самого початку. Ти поводила себе занадто підозріло. Та й не впізнати тебе було б дивно. Ти просто жахлива в маскуванні.

*― Навіть, коли впізнав мене, так зі мною спілкуєшся? Я думала, що після того ти не посмієш.

*― Я більше не його підлеглий, тому не повинен підкорюватися.

Тут з-за дерев з'явився десяток людей. Максим схопив Яна за руку і відсмикнув назад.

*― Невже ти думав, що я прийду одна?

*― Я знав, що ти не одна.

*― Коли? Коли ти зрозумів? Хоча навіщо я питаю те на що знаю відповідь. - вона потягнулася до невеличкого мішечка, що висів на поясі.

Декілька солдатів напали. Максим пішов у бій. « Чорт. Що ж ти робиш! Нам не можна розділятися. Це ж...» - не встиг він закінчити думку, як двоє солдатів вже були поряд. Йому не вистачило секунди, щоб дотягнутися до кинджала. У його сторону полетів порошок. В очах різко потемніло і він втратив свідомість.