Світло з пітьми. Джи Йон.

1. Вік.

Дивне відчуття, коли нічого не можеш згадати. Абсолютно нічого.

Розплющивши очі, навіть спочатку не могла зрозуміти, де перебуваю. Кімната, тільки я тут ніколи раніше не була. Ані обстановка, ані запахи були не знайомі. І чомусь мені здавалося, що в кімнаті ще хтось є.

Уже ранок. Сонце встало.

Що було вчора?

Вгамовуючи гнітюче відчуття тривоги, спробувала згадати. Сіла на ліжку, на якому лежала. Спустила ноги вниз.

Дивно, але я не пам'ятала не тільки вчорашній день - я взагалі нічого не пам'ятала.

Мій погляд натрапив на софу в кутку кімнати. Мені не просто здавалося, що в кімнаті ще хтось є. Там лежала людина. Я обережно встала і підійшла ближче.

Хлопець. Дуже красивий, треба сказати. Здавалося, він спав.

Я присіла навпочіпки поруч із софою.

Темне волосся трохи розпатлане. М'які виразні риси обличчя з високими вилицями, гладка бліда шкіра. Густі, трохи вигнуті бровки, яскраво окреслена лінія чорних вій, красиві без зайвої повноти губи, акуратний прямий ніс. Трохи, щоправда, завеликі вуха, проте це його абсолютно не псувало та не порушувало загальну гармонію і привабливість.

Розглядаючи незнайомця, зрозуміла, що це обличчя мені знайоме. Тільки не могла збагнути, хто він, але відчувала в ньому щось для себе... рідне чи що.

Хто він для мене? Хлопець? Ми в такому разі спали б в одному ліжку. Хіба ні?

Тоді, може, брат, друг?

Хлопець раптово, ніби зовсім не спав, розплющив очі, і я злякалася. Це було занадто несподівано. Смикнулася вбік і мало не сіла на підлогу.

З розплющеними очима, мигдалеподібними, чорними і великими, «незнайомець» виявився ще красивішим.

- Прокинулася, - промовив він.

Трохи низький, оксамитовий глибокий голос.

Я не могла відірвати від хлопця очей. Його обличчя справді було мені знайоме, але ніяк не могла згадати навіть його ім'я.

- Як ти почуваєшся? - запитав він.

Хлопець піднявся з софи і схилився до мене. Я не відповіла, оторопіло продовжуючи витріщатися на нього.

- Вставай.

Він із легкістю змусив мене піднятися на ноги. Провівши рукою по моєму волоссю, обхопив моє обличчя обома долонями.

Його дотики не були для мене огидними або відразливими. Поруч із ним я почувалася дуже навіть комфортно, ніби він мій друг. Його присутність уже сама по собі заспокоювала мене. Те, що він торкався до мене, здавалося цілком природним, немов ця людина мала на це право або часто так робила. У всякому разі, я не відсторонилася. Можливо, ми навіть більше, ніж друзі.

- Те, що ти нічого не пам'ятаєш про себе, - це нормально, - промовив хлопець, як заклинання. - Те, що ти пам'ятаєш тільки моє обличчя, - це нормально.

Нічого не пам'ятаю про себе...

І справді. Я не могла згадати, як звати хлопця, і хто він. А як МЕНЕ звати?..

Коли зрозуміла, що справді нічого не пам'ятаю про себе, у мене все похолоділо всередині.

І чому він упевнений, що я нічого не пам'ятаю про себе і впізнаю тільки його обличчя? Він знав, що так буде? Він знає, що сталося.

- Ти скоро все згадаєш, не переживай. Це тимчасово.

- Тимчасово? - запитала я і не впізнала власний голос.

- За кілька днів пам'ять повернеться.

- М-м, - задумливо протягнула я. - Але ж ти пам'ятаєш, хто ти? Хто я?

- Тебе звуть Джи Йон.

- Так?

Навіть полегшало на душі. Якщо з нас двох хоч він щось пам'ятає і знає мене, - це вже непогано. Але вимовлене ним ім'я звучало для мене чужим і незнайомим.

- Воно тобі не подобається? - запитав хлопець.

- Не знаю.

- Мене звуть Вік.

- Вік. Я пам'ятаю тебе. Точніше, пам'ятаю твоє обличчя, але не пам'ятаю, хто ти.

- Я твій друг.

- Гарний Вік - мій друг, - промовила, немов у тумані. - Я чимось «обдовбалася»?

- Що?

Великі очі Віка стали від здивування ще більшими. Він не зрозумів мене. А я, здається, щось почала розуміти.

- Ми щось вживали вчора?

Вік відпустив мене. Я дивилася на нього з благанням і чекала відповіді.

- Позавчора?.. - зі ще більшим благанням і водночас із жахом прошепотіла.

Він так і не відповів. Не може бути... А, можливо, він і сам не пам'ятає?