20. День народження.

 Дейн потягнувся вільною рукою за чимось за моєю спиною. Я трохи ухилилася вбік, озирнувшись. На мотузках біля письмового столу звисали зі стелі якісь дивні різнокольорові скляні баночки, пляшечки або колбочки, наповнені дрібними предметами. В одній із таких баночок серед іншого дріб'язку виднілися ключі. Один із них, найменший, виявився ключем від наручників.

 О, ця знахідка була дуже доречною. Не хотілося б накинутися на хлопця...

 Власне кажучи, якби я дуже захотіла, могла б звільнитися від наручників і піти. Упевнена, що змогла б їх просто зламати. Але я не зробила цього і тепер шкодувала. Як довго змогла б...

- Не йди, - промовив Дейн, коли звільнив нас від наручників.

 Його тихий і м'який голос відволік мене від моїх думок. Я підняла на хлопчиська очі. Його погляд став сумним. Мені здавалося, що ще трохи, і Дейн пригорне мене до себе, обійнявши. А тому я зробила кілька кроків, відійшовши від хлопця.

- Про це не може бути й мови. Рано чи пізно я піду.

- Але зараз ти ж можеш залишитися?

 Не знаю чому, але мені й самій не хотілося нікуди йти.

- Іди у ванну, - промовила. - Умийся, прийми душ.

 Дейн хотів щось сказати або заперечити, але я перервала його на півслові:

- Потім поговоримо.

 Я поспіхом дістала з кишені телефон Ейдена і перевірила, чи не було на ньому викликів без відповіді або повідомлень. Перевірила, хоча мобільник, як і раніше, не подавав ознак життя. Але, може...

 Дейн спостерігав за мною.

- Ти ще тут? - запитала я якомога суворіше. - Я теж хочу прийняти душ.

 Дейн усе м'явся на місці, не наважуючись залишити мене без нагляду. Він боявся, що щойно прикриє за собою двері ванної кімнати, я піду.

 Запитливо глянула на нього. Неохоче Дейн усе ж пішов у ванну.

 Спустившись униз, я кинулася в гараж до машини. Зупинилася в нерішучості, немов не до кінця розуміючи, навіщо сюди прийшла. Думки мої були про той єдиний медичний пакет із кров'ю. Мені потрібно зробити хоча б кілька ковтків, щоб не втратити контроль. Перебуваючи поруч із Дейном, намагалася не дихати, пам'ятаючи про те, як пахне його кров. Від цього запаху тільки сильніше розігрувався апетит.

 Чи збиралася я покинути дім хлопчиська і це місто? Збиралася. Але підійшовши до машини...

 Я все одно вже тут. Сонце давно встало. Кілька годин нічого не вирішують. Я не повинна йти так. Не можу просто втекти.

 Чомусь знову згадала запах, що повівав і духмянів від хлопчиська. Те, що тече в його венах... Здається, настільки приємним... Що, коли це кров Дейна утримує мене поруч із ним?

 Я злякалася таких думок. Мені стало страшно від того, що я. Або, хто я. Адже я не монстр. Я нікому не заподію шкоди.

 І тут я зовсім не тому, що мені подобається, як пахне від Дейна. Я тут... Тому що...

 Тому що відчуваю цілком природні людські почуття. Які? Якісь. Напевно, якісь. Це не прихильність, не симпатія. Хоча ні, хлопчисько викликає симпатію. Звичайну людську симпатію, позитивні, теплі почуття, коли бачиш і розумієш, що це хороша людина - щира і світла - від якої не хочеться відвертатися.

 Якщо в її венах і артеріях тече те, що дає мені сили, завдяки чому я живу, те, що мені потрібно, щоб жити...

 Ейден... Де ти? Знайди мене, прошу тебе. Я не готова залишитися сама. Сам на сам з реальністю. Я все ще пам'ятаю, що означає бути людиною. Я не хочу думати про людей, як про джерело їжі. Я не вмію ще з цим жити.

 Струснувши головою, немов намагаючись відігнати від себе такі думки, зазирнула в багажник і дістала сумку-холодильник.

 Ось вона - темно-червона трохи в'язка рідина. Білок, мінеральні солі та глюкоза, еритроцити, лейкоцити, тромбоцити... Амінокислоти, креатин, жирні кислоти, гормони, вітаміни, ферменти...  

 Коктейль. Ейден змушував мене думати про неї, як про протеїновий коктейль.

 Випивши трохи більше половини крові з медичного пакета і відчувши себе набагато краще, я повернулася в будинок. Дейн був усе ще нагорі і приймав душ. Я окинула поглядом кухню. Чомусь мені захотілося щось приготувати для Дейна. Адже я жила окремо від батьків. Напевно вмію готувати.

 Звичайно ж, я вмію готувати. Навіть посміхнулася про себе. Це прийшло якось само собою.

 Господарювала на кухні, як у себе вдома. Так захопилася, що навіть не помітила, як до будинку хтось підійшов і просто вломився в парадні двері.

 Троє хлопців ввалилися у вітальню, кричали й кликали Дейна. Я вийшла на шум. Непрохані гості оторопіло втупилися на мене, миттю втихомирившись. Вони не знали, хто я, і ніколи раніше мене не бачили. Здивування застигло на їхніх обличчях.

- Оува, - промовив нарешті один із хлопців. - Отакої. Дейн...

- Він нагорі, - вимовила я стримано.

 Хлопець продовжував витріщатися на мене, заїкаючись, щось пробурмотів. На обличчях інших замість здивування з'явилися дурні усмішки. Спотикаючись і озираючись на мене, вся трійця піднялася нагору. Звідти чулися крики і сміх. Прислухавшись, вловила, що друзі вітали Дейна з Днем народження.