19. Гостя.

 Дейн під'їхав до якогось будинку.

 Схвильовано окинула поглядом невеликий акуратний двоповерховий будиночок із палісадником і підстриженим газоном перед ним.

- Я заведу машину в гараж, - промовив Дейн.

 Подивившись на хлопчиська, нічого не сказала. Машину навряд чи варто залишати перед будинком. Але ж я не збиралася залишатися тут надовго.  

- Ходімо. Я пошукаю ключ, - знову відгукнувся Дейн, після того як легко і швидко загнав позашляховик у гараж.

 Хлопчисько був задоволений тим, що я мовчала і не перечила йому, що перестала попереджати про небезпеку, на яку він наражає себе, зв'язавшись зі мною.

 Ми сяк-так вийшли з машини, і зайшли в будинок з двору. Перше, що я зрозуміла: у будинку є собака.  Здається, Дейн щось розповідав про те, що в нього є собака. Нам назустріч вибіг лабрадор світлого пісочного забарвлення.

- Джоллі, - радісно покликав Дейн.

 Але собака зупинився, вискаливши зуби і заричавши, позадкував, дивлячись на мене.

- Джоллі? - не зрозумів Дейн. - Що з тобою? Це Мей. Як ти зустрічаєш гостю?

 Я, не відриваючись, дивилася на собаку. Можливо, він відчував щось. Відчув, що зі мною не все гаразд. Що перед ним - ворог. Спочатку я навіть злякалася його. Але потім зрозуміла, що тварина сама боїться мене. Хіба я випромінюю щось вороже? Мені немає жодного діла до нього. Я люблю собак. Так, я любила собак. Я зовсім не ворог. Мені хотілося, немов передати лабрадору цей стан, цю думку. І собака, зрозумів. Він перестав скалити зуби, завмер на місці. Слабо заскуливши, опустив голову.

- Джоллі, - весело промовив Дейн. - Бідолаха. Як ти без мене? Зголодніла?

 Він хотів підійти до собаки, але я потягнула хлопця назад. Хто знає, як відреагує Джоллі на моє наближення.

- Не бійся, - Дейн обернувся до мене.

- Я їй не подобаюся, - спробувала посміхнутися.

- Ні, - усміхнувся Дейн. - Вона просто ревнує. І я повернувся додому занадто пізно.

 Я дозволила хлопцеві підійти до собаки. Він погладив тварину по голові. Джоллі глянула на мене.

- Усе добре, - промовив Дейн, потріпавши собаку за вухом.

 Джоллі позадкувала, повівши поглядом на мене. Дейн насипав їй корму, але тварина не одразу підійшла до миски. Взялася за їжу обережно, тільки коли ми з Дейном відійшли, і він сховав назад пакет із кормом в одну з шаф.

- Їсти хочеш? - запитав хлопець у мене.

 Я перестала спостерігати за собакою і глянула на хлопчиська.

 Його запитання...

 Я подумала про той пакет, який лежав у сумці-холодильнику. Мені справді скоро потрібно буде поїсти. Але він останній...

- Ні, - заперечно хитнула головою. - Ключ.

 Я підняла руку в кайданках, нагадавши хлопчині про те, навіщо погодилася зайти до нього в будинок.

- А пити? - знову запитав Дейн та налив у склянку води з графина.

 Я невдоволено зсунула брови.

 Та він знущається!

 Дейн зробив кілька ковтків.

- На твоєму місці я б цього не робила, - грізно попередила я, пронизавши його поглядом.

 Адже попереджала, що в туалет він не потрапить. Не варто воду хлептати, поки ключ не знайшов.

 Дейн поставив склянку назад. Зрозумів мене чудово.

- Ключ, - повторила наполегливо.

- Так, зараз, - промовив Дейн трохи розгублено.

 Ми піднялися на другий поверх. В одній зі спалень, судячи з усього, це була спальня Дейна, він обнишпорив усі шухляди. Поки хлопчисько шукав, я стояла поруч і терпляче чекала, роздивляючись кімнату.

 Нічого особливого. Звичайна, на перший погляд, спальня підлітка. Але вона була доволі прибраною. Кожна річ стояла або лежала, здавалося, на своєму місці. Якщо щось і валялося, воно не порушувало порядку.

- Ти жив тут із батьками? - наважилася запитати.

 Дейн на мить перервав свої пошуки. Обернувшись, глянув на мене, але потім знову продовжив нишпорити в одній із шухляд письмового столу.

- Так, - відповів хлопчисько, і я зрозуміла, що йому важко говорити про це.

 Мені раптом стало його шкода. Як він жив увесь цей час, з дванадцяти років залишившись круглим сиротою?

- Я повернувся сюди два роки тому. У діда й так клопоту вдосталь і без мене, - посміхнувся Дейн.

 Він позіхнув, і я пошукала очима годинник. Мабуть, уже за північ.

 Те, що пошуки Дейна досі не увінчалися успіхом, насторожувало мене. Обнишпоривши все в спальні, ми спустилися вниз, але й там хлопчисько не знайшов ключа. Може, і не хотів його знайти.

- Ключа немає, - промовив хлопець, глянувши на мене навіть якось винувато.

 Уважно вдивляючись у його очі, зрозуміла, що він не бреше мені. Він і сам трохи засмучений. Я приречено видихнула. Як можна бути таким недолугим?