18. Делвор.

 Проїхавши в центр міста, я вирішила знайти найбільш багатолюдне місце. І таке незабаром знайшлося. Парк розваг, поруч стоянка і торговий центр. Цілком підходить. Сподіваюся, після заходу сонця тут не менш багатолюдно, ніж удень. Але це не таке вже й велике місто.

 Зайнявши одне з місць на стоянці, якийсь час намагалася зібратися з духом. Мені не хотілося виходити туди, де було багато людей, але саме серед них найбезпечніше. Поки світить сонце, мені нічого не загрожує. Але, щойно воно зайде, мені потрібно буде триматися серед людей. Але вночі люди сплять. Де серед ночі можна знайти більш-менш велике скупчення людей? Нічний клуб. Принаймні, можна зупинитися поруч із поліцейською дільницею. Я якось не одразу подумала про поліцейське відділення.  Це слушна думка. Хоч би як Єн прагнув мене здобути, він навряд чи ризикне напасти відкрито. Він не посміє видати себе.

 Потрібно було заспокоїтися, не думати про погане. Я нічого ще не знаю. Знаю тільки, що сталося з вампірами Єна. Прислухаючись до себе, до своїх внутрішніх відчуттів, розуміла, що Ейден живий. І в душі жевріла надія, що він знайде мене раніше, ніж це зробить Єн. Потрібно лише перечекати цей день.

 Я пересіла на сидіння пасажира, опустила спинку назад. Я маю трохи поспати. Так легше ні про що не думати. Проте марно намагалася змусити себе хоча б заплющити очі. Вони самі відкривалися. Я кілька разів діставала телефон Ейдена. Але мобільник безжально мовчав. У якийсь момент зловила себе на тому, що хотіла кудись зірватися, бігти, йти... Навіщо? Мені нема чого було ходити містом удень. Відчувала себе маленькою безпорадною загубленою дитиною, яка потихеньку починає розуміти, що насправді сталося щось жахливе.

 Вкотре заплющила очі. Спробувала розслабитися, дихати рівно і глибоко, слухала, як б'ється моє серце. Воно трохи заспокоювалося. Шум міста, що оточувало мене, стаючи дедалі тихішим, немов віддалявся від мене далі й далі. Я поринула в якусь дрімоту, а можливо, й не помітила, як нарешті заснула.

 Прокинулася від того, що хтось постукав у вікно машини. Ще навіть не розплющивши очей, відчула щось знайоме, тільки не могла зрозуміти, що саме. Розплющивши очі, не одразу повірила тому, що бачила. Ні, це був не Ейден. Я побачила Дейна.

 Перші кілька секунд не могла відірвати від хлопчиська погляду, немов мене всю скувало по руках і ногах. Я зовсім не зраділа його появі. Була більше здивована й роздратована і, якщо чесно, трохи навіть злякалася. Можливо, за інших обставин і рада була б його зустріти, але зараз... Через мене йому може загрожувати небезпека. Дивлячись на його усміхнене і здивоване обличчя, я подумала про те, що мені все ж не варто було приїжджати в це місто. Я припустилася помилки.

 Але, як він мене знайшов?

 Сонце сіло. І вже давно. Я дійсно провалювалася в сон. Було шумно, а від великої кількості вуличних ліхтарів і яскравих вогнів луна-парку було світло, як удень.

 Повернувши спинку пасажирського крісла назад у вертикальне положення, я трохи опустила скло.

- Привіт, - промовив Дейн, схиляючись до вікна. - Чому ви тут?

 Я уважно глянула на хлопчиська. Його усмішка зникла. Він був радий бачити мене, але поява в місті вампіра насторожувала. Тим більше що Ейден не збирався сюди заїжджати. А отже, щось трапилося.

 Я зволікала з відповіддю.

- Ти... - промовив Дейн трохи розгублено. Його обличчям немовби пройшла тінь жахливої здогадки. - Не впізнаєш мене?

- Привіт, Дейне, - видавила я із себе. - Чому я мала тебе не впізнати?

 Хлопець із полегшенням видихнув.

- Я вже було подумав, що... Він тебе перетворив...

- Ти знаєш, що новонавернений втрачає пам'ять на деякий час?

- Так... Дід розповідав, як це відбувається.

- Тоді не говори дурниць. Ти бачив мене буквально вчора. Коли б Ейден встиг?

- Це добре, - промовив Дейн. Його голос здавався трохи схвильованим. - З тобою все гаразд?

 Я кивнула головою, відвівши погляд убік. Мені не хотілося хлопцеві брехати, але не могла інакше.

- Як ти знайшов мене?

- Побачив машину. Я відразу впізнав її. Чому ви тут? Чому ти сама і спиш у машині? Де цей... Твій кровопивця?

 Я з докором глянула на Дейна. Хлопчисько посміхнувся, але наступної миті вираз його обличчя змінився. Він схвильовано подивився в бік торгового центру, озирнувся на вхід у парк.

- Тільки не кажи, що він...

 Дейн перевів неспокійний погляд на мене. Я запевняла, що Ейден не п'є мою кров. У голові хлопця, мабуть, промайнуло моторошне припущення. У його очах зайнявся злий вогник. Дейн міцно стиснув кулаки і вже готовий був зірватися з місця і помчати геть.

- Ні, - поспішила з відповіддю. - Його немає.

 Дейн не розуміючи втупився на мене, передумавши бігти.

- Що значить: немає його?

- Ейден зник.

 Відчула, що горло, немов спазмом здавило.

- Пропав?

 Здивування Дейна змінилося розгубленістю.

- Він кинув тебе?