16. Ідеальна пара.

 Я здригнулася, відчувши, як Ейден доторкнувся до моєї руки. Він прикрив мою долоню своєю долонею і міцно стиснув її. Я підняла на хлопця очі.

- Ти як? - запитав він, відволікаючись від дороги.

 Я трохи збентежено дивилася на нього.

- Так... вже краще. Щось зі шлунком.

- Я ж казав тобі, не забивати його їжею.

 Я винувато опустила очі.

- Але я, загалом-то, не про це... - промовив Ейден.

- Усе нормально.

 Забравши руку, спробувала роздивитися нічний пейзаж за вікном машини.

- Дивно якось, - промовила я. - Таке відчуття, ніби я щось загубила або не встигла закінчити.

- Знаю. Мені це знайомо. Але це минеться.

- Напевно, я мусила повернутися, щоб мати не переживала.

- Вона знає, що ти жива, здорова. Заряди телефон. Подзвони їй пізніше.

- Що я їй скажу?

- Скажи, що скоро приїдеш.

- Мені стало шкода її. Але я боюся її побачити і не згадати. Я не пам'ятаю, як вона виглядає.

- Ти нічого не згадала?

- Кілька епізодів. Якийсь ранок і кімнату, залиту сонячним світлом. Голос... Це був голос тієї жінки, з якою я розмовляла телефоном. Мама... Я згадала лише її голос.

- Не переживай, ти її згадаєш.

- Думала, якщо побачу того, кого знала раніше, обов'язково згадаю. Але той хлопець... і коп. Я досі не можу згадати, як звуть його... цього хлопця...

- Генрі, - вимовив Ейден. - Коп називав його Генрі.

- Генрі, - задумливо повторила я.

 Нічого... Ніяких спогадів.

- Я не пам'ятаю його.

- Не страшно.

- Дивно, але він мені зовсім не сподобався. Як я могла з ним зустрічатися?

- Знаєш, коли я вперше, після перетворення на вампіра, побачив свою наречену, вона мені теж не сподобалася. Хоча, я, напевно, її кохав.

- Мабуть, вона дуже розчарувалася. Їй було боляче. Вирішила, що насправді ти її ніколи не кохав.

- Мабуть. Але вона не надто довго сумувала. Незабаром вийшла заміж за мого друга. Прожила до глибокої старості й виховала трьох дітей.

 Я уважно подивилася на Ейдена.

- Невдовзі? Це...

- Буквально місяць чи два.

- А... - У голову раптом прийшла здогадка. - Ти ніколи не думав, що перша дитина... Вона...

- Моя? - посміхнувся Ейден. - Ні. У них не було дітей років зо два. Він не може бути моїм.

- Я згадала, як ми вперше зустрілися, - промовила після нетривалої паузи.

 Ейден знову глянув на мене.

- Той вечір, коли ти підійшов до мене.

- Що ще ти згадала? - запитав він.

 Якось дивно прозвучало його запитання. Хоча, нічого особливого в ньому не було.

- Твої слова... Те, що ти сказав, піднявши мій телефон. Як ти поспіхом пішов. По дорозі на мене напали. Як ти опинився там? Ти ж з'явився майже відразу.

- Я йшов за тобою.

 Я здивовано глянула на хлопця.

- Не розумію. Ти бачив, що ті, інші вампіри, переслідували мене?

 Ейден зупинив машину і, обернувшись до мене, промовив:

- Я хотів переконатися, що з тобою все буде гаразд. Тому що привернув до тебе увагу. Я не вберіг тебе. Хоча знав, що не можна наближатися. 

- Я не серджуся тепер на тебе. Зараз уже ні.

 Мені здалося, що він досі відчуває свою провину.

- Я просто опинилася не в тому місці, не в той час.

 Повисла пауза.

- Хочеш, я сяду за кермо? - запитала, бачачи, що Ейден не збирається їхати далі - ми так і стояли на узбіччі дороги. 

 Він заперечно похитав головою, уважно дивлячись на мене.

- Виявляється, у мене є машина. Я згадала.

- Я сам.

 Ейден уже збирався рушити з місця.

- А що ти робив у продуктовому магазині? - запитала раптом.

 Хлопець перевів пильний погляд на мене. Ми так і залишилися стояти на узбіччі. Ейден не одразу відповів, немов обдумуючи відповідь. Або не хотів зізнаватися, навіщо туди зайшов.

- Адже тобі не потрібні продукти.

- Я бачив, що туди зайшла ти.

 Його відповідь мене чимало здивувала.

- Ти стежив за мною?

- Можна й так сказати.

 Ейден втопив погляд в порожнечу перед собою. Я намагалася збагнути, що до чого, і, головне, навіщо він це робив – спостерігав за мною.