14. Мій "наречений".

- Чому ти вирішила поїхати з ним? Він настільки тобі сподобався?

 Дейн глянув на мене. У його очах я бачила нерозуміння.

- Коли ти дізналася, що він вампір?

- Він одразу розповів мені.

 Хлопчисько нервово хмикнув і відвернувся.

- Зізнався... Вони вміють запудрити мізки.

 Він знову замовк, а потім запитав, пильно глянувши на мене:

- Що він обіцяв тобі? Хочеш залишитися з ним? Хочеш стати такою ж, як він?

 Дейн із такою пристрастю ставив свої запитання, очі горіли шаленим вогнем, щось усередині вирувало, готове вирватися назовні.

- Не треба, - промовив він.

 Його обличчя спотворила гримаса болю. Хлопець відвернувся від мене. Мені здалося, що ще трохи, і він заплаче. Можливо, тому й відвернувся, щоб я не бачила його обличчя. Хлопцю раптом немов стало тісно в цій кімнатці, ніби не знав, куди себе подіти від безсилля.

- Дейне, - тихо покликала я його.

 Але він не повернувся.

- Дейне.

 Я посунулася до нього ближче і вже доторкнулася до його волосся, але хлопчисько різко підвівся з дивана і відійшов до стіни, відвернувшись від мене.

 Щось заскребло на душі. Неприємно і нещадно. Я все розуміла. Він занадто серйозно сприймає мене. Я подобаюся йому. Завжди це відчувала. Його симпатія відкрита і неудавана. І від цього мені ставало ще гірше. Здавалося, що краще б він ненавидів мене. Принаймні тоді я б не переживала за нього.

- Якщо він зробить це... Я вб'ю його.

- Дейне, не кажи дурниць, - промовила я, відчуваючи, як покоробили мене його слова.

 Мабуть, він занадто серйозно до всього ставиться.

- Я для тебе лише дитина?

- Припини.

- Я не дитина з дванадцяти років. Дитинство закінчилося, коли загинули мої батьки.

 Дейн повернувся до мене.

- Мені шкода... - вимовила я.

- Не треба мене жаліти.

- Вибач.

- Післязавтра мені виповниться вісімнадцять. - Він гірко посміхнувся, свердлячи мене поглядом. - Але й тоді я не буду для тебе достатньо дорослим.

- Дейне, ти сам не розумієш, про що говориш. Мине час, і ти побачиш, як це нерозумно...

- Нерозумно? Ти подобаєшся мені. І це нерозумно?!

- Я не це мала на увазі.

- А що? Нерозумно зв'язатися з вампіром і чогось чекати від нього. Я не дозволю йому перетворити тебе на монстра!

 Я була збентежена. Відчувала наскільки безсила перед цим його поглядом. Готова була зізнатися, що вже пізно про це турбуватися. Може, тоді Дейн не чіплятиметься за мене.

- Уже пізно, - промовила я й опустила очі.

 Я вирішила зізнатися. Потрібно раз і назавжди обрубати кінці. Нехай краще ненавидить мене.

- Для чого пізно? - не зрозумів Дейн.

 Я зволікала. Чомусь саме в цей момент подумала про Ейдена, немов він міг бути поруч, міг підказати, як вчинити.

- Нічого не пізно...

 Дейн зупинився на півслові. Я підняла очі, намагаючись зрозуміти причину раптової тривоги, що охопила мене. Хлопчисько уважно дивився через напівприкриті смужки жалюзі на вікні в зал головного офісу.

 Я раптом відчула, що Ейден міг бути десь поруч. Встала з дивана, підійшла до Дейна, простеживши за його поглядом. На свій жах справді побачила Ейдена біля стійки прийому. Він щось пояснював дівчині-поліцейській. Говорив про мене... Він шукав мене.

- Якого біса? - прошепотів Дейн.

 Я пошукала очима, чи є годинник, чи вікно, яке виходило б на вулицю. Сонце вже сіло? Як Ейден знайшов мене? Хоча, чому я дивуюся?..

 Уважно й напружено стежила за всім, що відбувалося в офісі. До стійки підійшов детектив Престон. Він вислухав, що йому говорив Ейден. Практично, те ж саме, що говорив дівчині за стійкою. Потім коп кудись запросив Ейдена пройти з ним.

 Я повернулася до дивана. Сівши, втупилась перед собою в порожнечу.

 Це добре, що Ейден знайшов мене, що він тут, чи ні?

- Він ніколи не відчепиться від тебе, - вимовив Дейн, посміхнувшись. - Він не вампір - він п'явка.

 Я тривожно і здивовано підняла очі на хлопчиська.

- Сподіваюся, Ейден не збирається тут усіх перебити, - знову усміхнувся хлопець.

 З докором глянула на Дейна. Як тільки така думка могла спасти йому?

 Дейн виглянув за двері. Що він задумав? Я насторожилася. Але що б він не задумав, йому завадив поліцейський. Детектив віддав розпорядження привести мене в кімнату для допитів, і коп прийшов за мною. Я слухняно пішла за поліцейським.

 У вже знайомій мені кімнаті сиділи детектив і Ейден. Я глянула на вампіра, намагаючись зрозуміти, чого мені очікувати. Щойно зайшла в кімнату, Ейден піднявся і, стрімко попрямувавши до мене, притягнув мене до себе, міцно обійнявши. Я розгубилася.