11. Правильне рішення.

 Я встала з крісла, все ще перетравлюючи почуте.

 У долі дивне почуття гумору. Рідних Дейна вбив вампір, і хлопчисько ненавидить їх. Але історія Ейдена... Чим людина виявилася кращою за вампіра? Хто більший монстр: бездушна істота, здатна забрати життя, навіть якщо в цьому не було потреби? Люди можуть бути не менш жорстокими.

 До болю стало шкода обох. І Ейдена, і Дейна. Але я нічого не могла зробити для них.

- Ми їдемо? - запитав Дейн, бачачи, що і я, і Ейден збираємо речі.

- МИ, їдемо, - підтвердив Ейден, підкресливши слово "ми". - Ти залишаєшся тут.

- Але, чому ви збираєтеся їхати?... - почав було хлопчисько, але потім, мабуть, і сам усе зрозумів.

 Якщо Ейден вампір, то цілком очевидно, що ночувати він у мотелі не буде, оскільки лише відсутність сонця на небосхилі дає змогу йому продовжити шлях.

 Дейн кілька хвилин мовчки спостерігав, як я збираю ті речі, які в нас були, як Ейден, забравши з шафки сумку-холодильник, вийшов із номера.

- Ви збираєтеся мене тут кинути? - запитав хлопчина.

- Дейне, - почала я, - продовжувати шлях із нами буде небезпечно. Єн навряд чи залишить безкарним те, що Ейден проник у його будинок. Єн шукатиме нас. Тож, для тебе буде краще повернутися додому.

- Але, чому ти повинна їхати з ним? Так, він заради тебе пішов проти своїх же...

- Тому що я з ним.

 Хлопчисько насупився.

- Але ти сама казала, що він не твій хлопець, і він не твій господар...

 Дейн запнувся, бо в номер зайшов Ейден.

- Прощайтеся, - промовив вампір. - Я залишу тобі трохи грошей. - Ейден дістав із гаманця кілька купюр. - Завтра вранці зможеш повернутися додому. І до речі, щоб нишпорки Єна не змогли вистежити тебе, їж більше часнику. Це хоч трохи переб'є твій запах.

 Ейден кинув на хлопчиська прощальний погляд і, залишивши гроші на поличці біля дверей, вийшов на вулицю.

 Час, справді, було прощатися. Чомусь у глибині душі мені не хотілося кидати хлопчиська тут, так далеко від його дому. Що, якщо з Дєйном що-небудь трапиться? Що, якщо вампіри вистежать його в першу чергу? До того ж, мабуть, він єдина людина, товариство якої було для мене не в тягар. Якщо не брати до уваги, звісно, того часу, коли я була голодна. У цьому разі його запах був для мене навіть привабливим. І... я, можливо, встигла прив'язатися до хлопця. Якесь дивне відчуття, що знаю його вже давно.

 Я підійшла до Дейна і, обійнявши його, промовила:

- Бережи себе. Не продовжуй справу свого діда, не ставай мисливцем. Проживи нормальне життя. Прощавай.

 Я відпустила Дейна і, розуміючи, що нічого не почую від нього на прощання, вийшла. Мені було важко, коли сідала в машину.

- Не переживай за нього, - промовив Ейден. - Якщо не буде "ганятися" за вампірами, з ним буде все гаразд.

 Ейден раптом похмурів. Наступної миті задні дверцята відчинилися, і в машину сів Дейн. Ми з Ейденом моментально обернулися. Я, здивовано дивлячись на хлопчиська, а Ейден - сердито.

- Ви не можете мене тут кинути одного, - рішуче промовив хлопчисько.

- Що за... - незадоволено пробурчав Ейден. - Вимітайся з машини.

- Я нікуди не піду!

- Вимітайся, або я тебе викину.

- Я боюся залишатися тут.

 Він мигцем глянув на Ейдена.

- Ти не боїшся, - заперечив вампір.

- Боюся, - наполягав хлопчисько, намагаючись більше не дивитися вампірові в очі. - Ви самі знаєте, що Єн напевно вас, ні, він усіх нас шукатиме. Мені одному не захистити себе. Навіть якщо я з'їм кілограм часнику, мене можуть вистежити. До того ж я завжди можу стати вам у пригоді. Що ти робитимеш, коли пакети з донорською кров'ю в сумці-холодильнику закінчаться? Скільки там залишилося? Адже роздобути кров, не привертаючи до себе уваги, неможливо. Ти ж не зачепиш Мей.

 Я перевела погляд на Ейдена. За ним через вікно побачила поліцейську машину. Вона завернула до головної будівлі мотелю.

- Ейдене, - промовила, - там копи.

 Ейден озирнувся і завів машину. Нічого не кажучи, він виїхав на дорогу. Біля будиночка адміністратора справді стояла поліцейська машина. Ейден не поспішаючи від'їхав від мотелю, маючи намір виїхати на трасу, з якої я звернула вдень. Судячи з того, що він нічого не говорив, я зрозуміла, що Дейн поки що залишається з нами.

 Щойно від'їхали від міста, Ейден додав газу. Машина, виїхавши на трасу, якийсь час неслася вперед, шарудячи шинами по асфальту. Але потім, коли ми заїхали в ліс, Ейден звернув із траси на ґрунтову дорогу і, проїхавши так трохи, зупинився.

- Ви ж не висадите мене вночі в лісі, та ще й не на трасі, - промовив Дейн насторожено.

 Він глянув на мене, немов просив заступництва. Я відчула, що зараз він справді боїться.

 Я теж не зрозуміла, чому Ейден звернув у лісі й зупинив машину посеред дороги.

- Я живу в Делворі, - продовжив Дейн. - Ви їдете на північ. Це буде по дорозі. Підвезіть мене. Обіцяю, що нікому не розповім про вас. Будь ласка.