8. При світлі дня.

 За мить ми вже мчали геть подалі від цього лігва. І хоч день був у повному розпалі, Ейден гнав машину вперед, не зупиняючись.

 Хлопець був повністю "запакований": рукавички, кепка, що давала тінь, темні окуляри і капюшон, що не давали змоги сонцю дістатися до ділянок шкіри, які не можна було захистити одягом. Я, хоч і знала, що сонце не може заподіяти мені шкоди, все ж одягла окуляри і плащ, накинувши на голову капюшон.

 Мимоволі слова Боса посіяли в моїй голові насіння сумніву. Чи можу я довіряти тому, кого вампіри називають Ши, але мені він назвав інше ім'я? Чому?

- Як ти знайшов мене? - запитала вже в машині.

- Кожен вампір знає, де Єн тримає своїх полонених.

- Хто він?

- Єн?

 Я кивнула головою.

- Він колись був помічником старійшини. Маркуса. У нас з Єном давні суперечності.

- Я думала, що він і є старійшина.

- Ні. Але, гадаю, він не проти позбутися Маркуса.

 Ейден відволікся від дороги і глянув на мене.

- Що він тобі сказав?

 Це запитання здалося мені дивним. Стало раптом неприємно. Йому є що від мене приховувати?

- Сказав, що ти брешеш мені.

 Я вирішила бути з Ейденом-Ши відвертою. Хотіла перевірити, якою буде його реакція, що він говоритиме. Його цікавить те, що Єн мені сказав. Чому його це цікавить? Що Єн мав сказати мені про нього?

 Жоден мускул не здригнувся на красивому обличчі. Ейден продовжував дивитися на мене, немов нітрохи не був здивований. І виправдовуватися анітрохи не збирався.

- Якщо хочеш, - промовив він, знову глянувши на дорогу, - можеш піти, щойно сяде сонце. Я не стану тебе утримувати.

 Я глянула на Ейдена. Він був спокійний. Можливо, знав, що я навряд чи захочу покинути його. Навіть якщо він у чомусь справді брехав мені, я боялася залишитися зараз сама. Тим більше, що цей Єн напевно буде мене тепер шукати. І я все ще відчувала зв'язок з Ейденом. Немов він був рідним і близьким для мене.

- Ні. Я вірю тобі.

 Я обернулася назад і подивилася на Дейна. Він лежав на задньому сидінні машини і ще не прийшов до тями.

- Навіщо ми забрали його? - запитав Ейден.

- Його вбили б рано чи пізно. Адже він зовсім ще дитина.

- Мей, - усміхнувся Ейден. - Він не дитина. Це дорослий хлопець.

- Що це змінює? Він людина. У тій кімнаті... Він був там для мене. Але я не змогла... Вони вбили б його.

 Ейден поблажливо зітхнув.

- Потерпи ще трохи. Ти молодець. Тільки, що ми з ним будемо робити, коли він прийде до тями?

- Його потрібно відвезти в лікарню.

 Здається, у Дейна не було серйозних ушкоджень і відкритих ран, але я все одно переживала за нього.

- Якщо вийде, відвеземо. Але мені не хотілося б брати його з собою.

- Ми не можемо кинути його ось так, - наполягала я.

 Ейден здався.

- Скажи, - почала я після нетривалої паузи, - Єн... Чому він називає тебе Ши?

- Ши. Це одне з моїх імен. Радше прізвисько серед тих, хто мене знає давно.

 Мені полегшало на душі. Так хотілося довіряти Ейдену. Чи повинна я розповісти йому про ту особливість, яку виявила, і про яку тепер знав Єн? Тим більше, що Єн знав.

 Від моїх думок мене відволікло те, що Ейден, схоже, почувався не дуже добре. Він зупинив машину.  Я починала переживати.

- Тобі погано? - запитала схвильовано.

- Це сонце мене доконає, - промовив він. - Мені потрібно відпочити. Усе пливе перед очима. Ти як?

- Зі мною все гаразд. Я...

 Обернувшись, глянула на Дейна, перевіряючи, чи не прокинувся він. Те, про що я збиралася розповісти Ейдену, хлопчина не повинен знати.

- Сідай за кермо, - промовив Ейден.

- Я?! Я не вмію водити... Напевно...

- Зараз ми це перевіримо.

- Я не можу.

- Можеш. Або почекаймо, поки прокинеться твоя "дитина". Запитаємо в нього, чи водить він машину.

 Я з докором глянула на Ейдена, але наступної миті зрозуміла, що він справді вже не може керувати машиною. Сонце потрапляло на нього. Він слабшав. Ми занадто довго перебували в дорозі, але ніде не могли зупинятися. Єн міг нас переслідувати, потрібно було відірватися якомога далі.

- Потрібно дотягнути хоча б до того лісу, - проговорив Ейден. – Там почекаємо, поки сяде сонце.

 Я вийшла з машини і зробила глибокий вдих. Сидячи в машині, мені важко було дихати. Я все ще відчувала голод, який тільки посилювався від близькості Дейна. 

 Ейден насилу перебрався на пасажирське сидіння.

- Що я повинна робити? - запитала, сідаючи на місце водія.