4. Коли настане ранок...

 Я бачила дивний сон. Ніби зовсім і не я. Якісь уривки. Чужі, незнайомі люди, які мали б бути знайомі мені, але я їх абсолютно не пам'ятала. Якісь незв'язні епізоди, миті, фрази, вихоплені з контексту...

 Я прокинулася в холодному поту. Те, що снилося мені, залишало неприємний важкий осад на душі. Я не могла зв'язати побачені мною картинки в одне ціле. Не знала, чи були це спогади, чи просто сон.

 Сівши на ліжку, спустила ноги вниз. Окинувши поглядом кімнату, освітлену приглушеним світлом настінних світильників, не побачила Ейдена. Це неприємно схвилювало мене. Я озирнулася. Він сидів у кріслі й дивився на мене.

- Усе гаразд? - запитав хлопець.

 Те, що він був поруч і нікуди не пішов, заспокоїло мене.

- Не знаю, - промовила я, не розуміючи, чому боюся того, що він може зникнути.

 Відвернувшись від Ейдена, втомлено зітхнула. Ні, розумію. Без нього я можу загинути.

- Скоро ти звикнеш, - промовив він.

 Його слова, ця фраза здавалися мені неправдою. Хіба можна звикнути до такого? Мені знову стало нудно. Я відкинулася назад і, глянувши на стелю, що губилася в напівтемряві кімнати, запитала:

- Що ж буде далі?

- Ти навчишся жити з тим, що ти тепер інша, - була відповідь.

- Я хотіла... запитати, ми ж не будемо тепер завжди стирчати в цьому номері?

- Ні. Я відвезу тебе в інше місце. Стирчати... ми тут не будемо.

 Я спробувала закинути голову якомога більше назад, щоб побачити Ейдена, який продовжував сидіти в кріслі. І я побачила його догори ногами.

 Невже ми справді кудись поїдемо? Я побачу ще що-небудь окрім цього готельного номера, який поступово стає мені ненависним, бо майже нічого, крім нього, я більше не пам'ятаю. І саме тут усе почалося. Почався цей кошмарний сон, який, судячи з усього, все ж таки сном і не є.

- Куди? - запитала, піднімаючись із ліжка.

- Є один будинок, - промовив Ейден. - На березі озера Пайн-Маунтін у Міннесоті.

 Він встав і підібрав мою куртку.

- Якщо не захочеш... Ми могли б залишитися тут, але...

- Ні, - перебила його я.

 Підійшовши до нього і забравши свою куртку, глянула на хлопця майже з благанням.

- Я не можу тут більше залишатися. Де завгодно, тільки не тут. Це місце... Воно немов тисне на мене.

 Я опустила очі. Це місце не тільки немов давило на мене. Мені не вистачало тут повітря. Мені набрид цей одвічний морок. Хотілося вийти на вулицю, подихати свіжим повітрям. Назва озера мені була незнайома, але це абсолютно мене не хвилювало. Північ - край лісів і численних озер. Там багато повітря і красиві пейзажі. Будинок у лісі на березі тихого озера. Хіба може він зрівнятися з маленьким номером у готелі? Навіть якби мені довелося жити в наметі, я б із радістю поїхала звідси.

 Щоправда, ми, схоже, будемо там тільки вдвох... Але це мене не бентежило. Я відчувала, що довіряю йому. Він не був для мене чужим, незнайомцем, хоча про нього майже нічого й не знала.

- Тут так темно, - промовила я, - часом здається, що за вікном завжди ніч.

 В очах Ейдена читалася жалість до мене.

- Я хочу побачити денне світло.

- Тобі так тільки здається, - промовив хлопець, підходячи до мене ближче. - Коли настане ранок, ти зрозумієш, що зовсім цього не хочеш.

 Я безпорадно глянула на нього. Невже це правда?

- Денне світло діє на нас гнітюче. Ми можемо з'являтися на вулиці вдень, особливо, якщо стоїть похмура погода. Але за можливості будь-який вампір намагається цього уникати. Ти скоро сама зрозумієш усе.

- Зрозумію сама? - майже приречено перепитала, хоча чудово знала, про що він.

- Це подібно до того, як людина почувається втомленою і млявою з настанням ночі, її хилить у сон.  Удень ти відчуватимеш слабкість. Я вже казав, скоро ти звикнеш.

 Я зробила над собою зусилля, щоб не уткнутися в його груди і не заридати. Я впораюся з цим. Можливо, нічого страшного і не сталося. Я розберуся з усім цим. Коли пам'ять повернеться, я зможу з усім розібратися.

- Мені потрібно піти, - промовив Ейден.

 Я стрепенулася. Куди це він зібрався?

- Не хвилюйся, - заспокоїв він.

 Можливо, у мене був занадто переляканий вигляд.

- Потрібно переконатися, що нас ніхто ще не вистежив і за нами не буде хвоста. Нікуди не виходь.

 Ейден пішов, і його не було кілька хвилин. Разом із ним мене немов щось покинуло. Мені стало якось не по собі. Якась неясна тривога терзала душу. Мене кудись тягнуло. І я мало не зірвалася з місця, але Ейден повернувся.

- Куди ти? - запитав він.

- Не знаю, - промовила винувато.

- Ти мусиш робити, що я скажу, - суворо промовив Ейден, - Інакше наразиш себе на небезпеку. Не можу сказати, що про тебе не знають. Не виключено, що тебе шукатимуть. До того ж, перебуваючи зі мною...