2. Хлопець із спогадів.

 Прокинулася, коли в кімнаті було темно. Не могла зрозуміти, який час доби. Виявилося, що вже вечір. Я проспала весь день. Але мені стало краще. Щоправда, голод знову дав про себе знати.

 Котра година? Чи можна ще знайти десь перекусити? Не могла більше терпіти. І думати більше ні про що не могла, окрім як про їжу.

 Я спустилася вниз.

 Але в мене немає грошей. Мені нічим буде розплатитися в кафе.

 Ця думка засмутила. У мене дорогий телефон, але ні цента в кишені.

 Телефон. Потрібно знайти де його можна зарядити.

 Побачивши адміністратора, чомусь вирішила попросити в нього в борг. Не знаю, чому подумала, що він позичить мені грошей. А втім, більше й не в кого було просити.

- Сер, - покликала.

 Він підійшов. Я знову відчула його запах. Але той запах, який вранці турбував мене більше за інших, відчувався тепер слабше.

- Так, міс.

- Ви не могли б мені позичити трохи грошей?

 Я дивилася йому просто у вічі, подумки заклинаючи його дати мені грошей.

 Будь ласка... Будь ласка... Інакше я помру від голоду.

 Дивно, але чоловік поліз у кишеню і витягнув звідти кілька купюр. Він простягнув їх мені.

- Дякую, - посміхнулася я.

 Ну, треба ж. Так просто. Я ні на що не сподівалася...

 Ще раз подякувавши адміністратору, я вирушила шукати якесь кафе.

 Незабаром я знайшла таке. Було ще не зовсім пізно. Відвідувачів мало. Я сіла за столик. Зробила замовлення. Мені вистачило на омлет з віденськими сосисками і каву з пирогом.

 Поки чекала на замовлення, крадькома оглядала відвідувачів і саме кафе.

 Дивно, але раніше ніколи не замислювалася над тим, як пахнуть люди. Напевно, не замислювалася...

 У кожного свій особливий запах. І в кожного різна аура. Усі їхні емоції та всі думки ніби на долоні.  Я навіть відчувала, сама не знаю як, їхній стан фізичний, те, як вони себе почувають. Немов екстрасенс.

 Може, я справді екстрасенс? Але це все одно не пояснює інше...

 Он той лисий чоловік... У нього проблеми з нирками. У його супутниці - алергія на шерсть домашніх тварин і пилок. Вона подобається чоловікові, навіть дуже. Жінка засмучена якимись проблемами, але намагається цього не показувати. Він теж симпатичний їй. Вони знають одне одного не так давно...

 А он той хлопець абсолютно здоровий і в хорошій фізичній формі. Він злий і напружений. Чогось чекає. Або когось.   

 Відчувала, що в кафе є ще люди, крім відвідувачів. Дві офіціантки, на кухні ще дві людини. Звісно ж, що за дурні думки?  У цьому кафе має хтось працювати.

 Я постаралася не думати про них. Присутність людей була для мене якоюсь важкою і гнітючою. Перевівши погляд у вікно, побачила поліцейську машину, що проїжджала повз.

 Поліція... Я подумала про поліцейську дільницю. Ось, куди мені потрібно було прийти. Вони мають мені допомогти. Дівчина, яка втратила пам'ять, насамперед має звернутися в поліцію.

 Ця ідея здалася мені настільки простою, що я навіть здивувалася, чому вона не спала мені на думку раніше.

 Я піду до поліцейської дільниці, після того, як поїм. Зараз мені потрібно поїсти.

 Полегшено видихнула, немов думка про поліцію і можливу допомогу в "пошуках себе" або того, хто мене знає, вирішила половину моїх проблем. Стало навіть якось легше на душі.

 Коли офіціантка принесла омлет і каву, я думала, що проковтну їжу, не помітивши. Але щойно почала їсти, зрозуміла, що не хочу їсти омлет. У нього був якийсь дивний присмак. Я заштовхала омлет у себе, але відчуття голоду не зникло. Не було відчуття, що я щось з'їла. Точніше, лише з'явилася деяка важкість у шлунку, немов камінь проковтнула. Може, занадто довго нічого не їла?

 Кава виявилася несмачною. На шматочок пирога дивилася вже розчаровано. Його не хотілося навіть куштувати.

 Я так захопилася спогляданням марного кулінарного творіння, що не помітила, як за столик до мене хтось підсів. Підняла очі й оторопіла. На мене дивилися знайомі темно-карі, майже чорні очі...

 Я впізнала б це обличчя з тисячі. Це був ВІН. Мені не довелося його шукати. Настільки не очікувала його побачити, що навіть розгубилася.

 А він просто сидів навпроти і дивився на мене допитливо, навіть трохи невдоволено.

 Від нього виходила якась інша енергетика. Хлопець був якимось особливим. Щось відрізняло його від інших людей. Не було тих запахів. Я б навіть сказала, що в нього був свій особливий запах, не схожий на всі інші. Зі здоров'ям у хлопця точно все гаразд. У нього холодна аура і чіпкий погляд. Принадний і уважний.

 Я постаралася відгородитися від своїх відчуттів.

- Знаєш мене? - запитала з надією, що ця людина може хоч щось пояснити.

- Ні, - відповів він і якось дивно глянув на шматок пирога, який до цього розглядала я.

 Такої відповіді не очікувала ще більше, ніж появи цього хлопця.