Розділ 1

Україна. 1999 рік.

Міра

  — Мірочко, а притримай мені трішки каструльку, — попросила жіночка пенсійного віку знімаючи з полиці на балконі тацю з дрібно порізаними сухариками чорного хліба.

Жінка була одягнута в легкий домашній халатик, з накинутим поверх та зав’язаним на поясі невеличкий фартухом. Проте цей одяг не заважав помітити її доглянуту зовнішність та залишки колишньої краси. Фігура жінки трохи «розпливлася», проте все ще мала акуратну поставу, а рухи були спритними й точними. На обличчі привертали увагу брови «ниточкою», що надавали її зеленим очам трохи здивованого вигляду та водночас подібності до кінозірок 30-х років. Цю схожість посилювало коротке хвилясте темне волосся, яке на чолі притримував тоненький обруч. Якщо уважно придивитися, то на скронях, біля самих коренів волосся, можна було помітити сивину, яку жінка старанно зафарбовувала. 

— О, бабусю, це вже готова заготовка на наступний квас? — спитала її юна дівчина, що крутилася поряд й спритно перехопила каструлю, надаючи жінці можливість акуратно зсипати туди сухарики.

На юній, красивій фігурі онуки кумедним балахоном висів, явно бабусин халатик. Дівчина була трохи вища за жінку та мала схожі, але яскравіші зелені очі й подібної форми ніс. Проте на цьому їх схожість і вичерпувалася. На відміну від бабусі, дівчина мала широкі чорні брови, довгі вії, високі вилиці та каштанову косу, що сягала поясу.

— Так. По цій спеці, хліб за день перетворюється на чудові сухарики, — кивнула жінка, розкладаючи на таці нову порцію хліба нарізаного дрібними кубиками.

— Воно й не дивно. У вас же не дім, а одна велика духовка на дев’ять поверхів. У папи прохолодніше, — промовила дівчина підходячи з каструлею до відкритого вікна балкона.

З сьомого поверху відкривався чудовий краєвид: оточена деревами річка Кальміус, численні багатоповерхівки, заповнений транспортом проспект, яким саме проторохтів червоненький трамвай.

Панував спекотний липень. Донецьк потопав в серпанку розжареного повітря, що мерехтіло й надавало пейзажу легкий ефект пустельного міражу. Спека стояла така, що навіть серпокрильці не літали, хоч зранку саме їх галас будив весь район. Сонце вже повернуло і не освітлювало балкон, але він досі був наповнений гарячим повітрям та запахом розпеченого дерева та металу.

— А ти в душ сходи, Мірочко, — порадила бабуся повертаючись до кімнати, де в порівнянні з балконом було трохи приємніше. — Холодний душ гарно допомагає.

— Та я там вже разів десять за сьогодні була. Я тут вже на себе стільки води вилила, що вдома її б на місяць вистачило, — розсміялася дівчина, прямуючи за бабусею, у якої гостювала.  

Після розлучення батьків Міра полишилася жити з мамою та молодшою сестрою в селі. І там влітку, особливо якщо літо спекотне, води в крані у них зазвичай не було (не доходила, розгубившись по сусідських городах). Питну воду доводилося возити бідонами з кінця вулиці, де працювала спільна колонка. Але дім в селі й не розігрівався, як багатоповерхівка, в якій мешкали її дідусь та бабуся. А ще там неподалік був прохолодний ставок, купаючись в якому спеку можна було взагалі не помітити. Взагалі, провівши тиждень у дідуся і бабусі дівчина виявила, що спека у місті сприймається зовсім інакше, аніж в селі. Ніч тут майже не приносить прохолоди, а в полудень, коли всі відкриті поверхні перетворюються на аналог пекельної пательні, життя не завмирає. Замість насиченого аромату трав та пилу, повітря в місті наповнене запахом розпеченого металу, смоли від розплавленого асфальту і вихлопними газами нескінченного транспорту. Рослини вкриті шаром пилу, а поодинокі поливалки та фонтани рятують хіба, що птахів та бродячих собак. А ще тут були душогубки на колесах під назвою «громадський транспорт». Поїздки в ньому — окреме випробування. Один раз оцінивши те знущання, Міра згодна була обійти пів міста пішки, аби тільки не залазити у ту забиту людьми та просякнуту потом рогату бляшанку. Але доводилося, бо бабуся, яка супроводжувала Міранду в пошуках навчального закладу для вступу, не розглядала варіант піших подорожей.   

Цього разу Міранда приїхала у Донецьк не просто в гості, а щоб визначитися з подальшим навчання після закінчення школи. Обласний центр мав багато навчальних закладів, до того ж тут мешкали її батько з новою родиною та бабуся з дідусем. Мама зацікавила Міранду ідеєю вчитися на юриста, бо «гарний юрист всім потрібен». Не те щоб дівчина відчувала якийсь поклик до цього, але й заперечень не мала. Найпривабливішим в цьому напрямку було те, що для вступу на юридичний не вимагали складати екзамени з точних наук, які Міранда недолюблювала. Була ще думка обрати фах архітектора чи дизайнера (мала Міранда поклик та хист до малювання), але поїздка до Макіївського інженерно-будівельного інституту, який, наче, мав такі спеціальності, полишила не найкращі враження. Дорого, далеко, до того ж при детальному розгляді виявилося, що дизайнерів у них немає, а архітектор — це більше про точні науки. Всілякі там розрахунки, креслення. Цифри Міранда не любила та й по кресленню у неї була четвірка. Добре, що воно не пішло в атестат. Шкільний атестат у Міранди був цілком пристойний (лише одна четвірка псувала картину), але, на жаль, це мало допомагало. Тільки медаль давала шанси стати студентом без екзаменів, за результатами співбесіди. Та й то, кажуть, не усюди.

— Мірочко, може пообідаєш? — долинув до дівчини голос бабусі, що вже звично гриміла посудом в кухні.

— Ні, не хочу, дякую, — відповіла Міранда, крутнувшись перед високим бабусиним трюмо та полишивши їх з дідусем спальню. Проминувши туалет, ванну, вхід до «своєї» спальні та пройшовши довгим коридором повз залу до кухні, дівчина зупинилася в одвірку.