Глава 3. Насіння на Попелищі

Глава 3. Насіння на Попелищі
Подивіться на попіл. Він сірий, холодний і мовчазний. Він пахне втратою і порожнечею. Це все, що, на думку ворога, мало від нас залишитися. Вони вірили, що вогонь і сталь здатні знищити все: стерти з лиця землі наші міста, спалити наші поля, зруйнувати наші доми. Вони думали, що нація – це стіни, мости і пам’ятники. І якщо знищити каміння, то зникне й пам’ять. Зникне й дух.

Яка глибока, яка фатальна помилка.

Вони не розуміли головного: нація – це не те, що можна підірвати ракетою. Нація – це невидима мережа, що пульсує в мільйонах сердець. Вона живе у колисковій, яку мати співає своїй дитині у бомбосховищі. Вона звучить у гострому жарті, що народжується у відповідь на біль. Вона передається з рецептом бабусиного борщу, який готують у тимчасовій квартирі в чужій країні. Нація – це те, що всередині.
І кожен з нас, хто був змушений покинути свій дім, – це не біженець. Це – жива насінина своєї землі.
Задумайся на мить, що приховано всередині цієї крихітної, але неймовірно міцної оболонки. Там – генетичний код тисячолітньої культури.

Там – наша мова. Не просто набір слів, а мелодія, якою промовляли до нас пращури. Це перше слово дитини, це вірші Шевченка, це тихе «кохаю» під зоряним небом. Цю мову ворог намагався заборонити, викорінити, але вона живе на твоїх вустах. І ти передаси її своїм дітям, де б ти не був.

Там – наші пісні. Від тужливої стрілецької, що стискає серце, до веселої весільної, що змушує ноги танцювати. Ці пісні – саундтрек нашої історії, нашої радості й нашого болю. Вони звучать у твоїй пам’яті, і ти можеш заспівати їх будь-де, перетворюючи чужий простір на маленький клаптик дому.

Там – наша пам’ять. Пам’ять про те, як твій дідусь садив цю яблуню. Пам’ять про те, як ви всією родиною ліпили вареники на Різдво. Пам’ять про перше кохання біля річки. Цю пам’ять не стерти з жорсткого диска історії, бо вона записана у твоїй душі.

І найголовніше – там наша воля. Вперте, незнищенне, майже біологічне прагнення бути вільними на своїй землі. Це те, що змушує нас триматися, боротися і вірити.
Вони думали, що спалюють ліс. А насправді, своїм вогнем і вибухами, вони лише допомогли вітру війни розсіяти його насіння по всьому світу. Вони розкидали нас по Варшаві, Берліну, Лісабону, Торонто. Вони думали, що це кінець. А це був початок нашого збереження. Бо тепер у кожному куточку цивілізованого світу є живий носій України. Маленьке посольство нашої незламності.

І настане день, коли вітер зміниться. День, коли пролунає сигнал повертатися.
І це насіння, загартоване чужими вітрами, але збережене любов’ю до рідної землі, повернеться. Воно впаде на випалену, поранену, але свою, рідну землю. І почнеться диво. Воно проросте крізь попіл. Його коріння розтрощить уламки бетону і знайде живу воду під руїнами. Його паростки будуть тягнутися до сонця з такою силою, яку може дати лише довга розлука і безмежна любов.

Ми не просто відбудуємо наші міста. Ми перетворимо попелище на найквітучіший сад, який бачив світ. Нові будинки матимуть міцніші фундаменти, бо будуть замішані на нашій єдності. Нові сади дадуть солодші плоди, бо будуть политі нашою пам’яттю. Нові покоління будуть сильнішими, бо знатимуть ціну свободи.
Бо там, де є хоча б одна жива насінина, – є майбутнє. Там, де є ти, – є Україна. І життя завжди, завжди перемагає смерть.