Вступ

Вступ.
Бувають дні, коли темрява стає не просто відсутністю світла. Вона стає фізично відчутною. Вона лягає на плечі важким, вологим простирадлом, змушуючи тебе згинатися під її вагою. Вона заповнює кімнату, витісняючи повітря, і ти дихаєш нею, відчуваючи її холодний, металевий присмак. У такі дні здається, що сонце – це лише казка зі стародавніх книг, а його тепло – забутий спогад.
А разом із темрявою приходить втома. Не та звичайна втома тіла, що минає після сну. Це втома душі, що в’їдається у кістки й осідає свинцем у м’язах. Втома від нескінченного потоку новин, від чужого болю, що став твоїм, від власного безсилля. Втома від того, що потрібно щоранку змушувати себе вставати з ліжка і вдавати, що ти маєш сили жити далі.
І в цій тиші, у цій в’язкій суміші темряви й втоми, нитка твоєї віри стає майже невидимою. Колись вона була міцним, яскравим канатом, а тепер – тонка павутинка, що тремтить від кожного подиху. Надія перетворюється на відлуння з минулого життя – того, де були плани, мрії і спокій. І ти дивишся на цю павутинку, боячись, що вона от-от урветься, і ти полетиш у бездонну прірву відчаю.
Зупинись. Послухай мене.
Це нормально.
Нормально почуватися розбитим. Нормально хотіти кричати від болю так, щоб тріснули стіни. Нормально відчувати гнів на весь світ. Нормально не мати сил вірити. Дозволь собі прожити ці почуття. Не ховай їх, не картай себе за слабкість. Твоя душа поранена, і їй потрібен час, щоб дихати, боліти і плакати. Ти – жива людина, а не залізний монумент.
Але, дозволивши собі цю слабкість, навіть у найглибшій безодні, у найтемнішу годину ночі, пам’ятай одне. Це не фігура мови, не поетична метафора і не порожня втіха. Це – фундаментальний закон Всесвіту, такий же непорушний, як сила тяжіння чи зміна пір року: ніч ніколи не триває вічно.
Вона може бути довгою, холодною і сповненою жахіть. Вона може випробовувати тебе до останньої межі. Але вона завжди, чуєш, завжди закінчується світанком. Сонце не може забути дорогу на схід. Воно вже збирає свої промені за обрієм, навіть коли ти їх ще не бачиш. Воно вже розганяє темряву, навіть коли тобі здається, що вона стала ще густішою.
І цей світанок для твоєї землі – неминучий.