Глава 1

Оля з жахом дивилася на промінь світла, який щойно вилетів… з її руки.

Він майнув через кімнату й розсипався дрібними золотавими іскрами, так і не долетівши до стіни.

Дівчина завмерла.

Кілька секунд вона навіть не дихала. Потім повільно піднесла долоню до обличчя й уважно оглянула її.

Звичайна рука.

П'ять пальців. Нігті, які вона ще вчора збиралася перефарбувати. Маленька подряпина біля великого пальця — вранці зачепилася за блискавку на сумці.

Нічого незвичайного.

— Мені здалося, — тихо промовила Оля.

Іншого пояснення просто не існувало.

Вона прожила вісімнадцять років у цілком звичайному світі. Люди не випускали світло з рук. Такого не бувало.

Оля обережно поворухнула пальцями.

Нічого.

— От бачиш.

Вона вже хотіла опустити руку, коли кінчики пальців раптом засвітилися.

Оля відсахнулася.

— Ні!

Світло стало яскравішим. Тепле, золотаве, воно збиралося просто над долонею маленькою сяючою кулею.

Дівчина різко стиснула кулак.

Сяйво зникло.

— Що зі мною відбувається?

Вона знову розтиснула пальці. Цього разу нічого не сталося.

Оля сіла на край ліжка.

Може, треба комусь подзвонити?

І кому?

Мамі?

«Мамо, привіт. Тут така справа: у мене з руки щойно вилетів промінь світла».

Надія Тарасівна вирішить, що донька жартує. А коли зрозуміє, що ні, почне хвилюватися.

Татові?

Ще краще. Михайло Іванович, мабуть, спочатку перевірить, чи не вдарилася вона головою.

Оля взяла телефон.

Може, зняти на відео, якщо це повториться?

Двері раптом відчинилися.

— Який цікавий документ я знайшов!

До кімнати зайшов Михайлик.

— Стукати тебе не вчили?

— Я тут таке знайшов, що мені не до стукання.

У руці брат тримав якийсь аркуш.

— Що?

Замість відповіді Михайлик кинув його їй.

— Михайле!

Оля встигла підхопити папір майже біля самої підлоги.

— А якби впав?

— Підняла б.

— Дуже смішно.

Вона хотіла повернути документ братові, але випадково глянула на напис.

І завмерла.

— Що це?

— Читай.

— Я бачу, що документ. Звідки він у тебе?

— Шукав свої старі документи. Поліз у папку, яка лежала в шафі. А там це.

Оля опустила очі.

Прочитала кілька рядків.

Потім ще раз.

Ні.

Вона щось не так зрозуміла.

Дівчина повернулася до початку й почала читати повільніше.

Удочеріння.

Її ім'я.

Дата народження — перше червня.

Усиновлювачі — Михайло Іванович Петренко та Надія Тарасівна Петренко.

Оля відчула, як холонуть пальці.

— Це… не може бути моє.

— Я теж спочатку так подумав.

— Може, інша Ольга?

Михайлик мовчки показав пальцем на дату народження.

— Я бачу!

— Тоді навіщо питаєш?

Оля сердито глянула на нього.

— Бо такого не може бути!

— Чому?

— Тому що мама й тато — мої батьки!

— Вони й залишаються твоїми батьками.

— Я не це мала на увазі.

Оля знову подивилася на папір.

Її вдочерили, коли їй був рік і два місяці.

Вона спробувала згадати себе в такому віці.

Звісно, нічого.

Найперші уривки дитячих спогадів були пов'язані вже з цією квартирою, мамою, татом і Михайликом.

Михайлик завжди був поруч.

Старший брат, який дражнив її, забирав солодощі, захищав у дворі, сперечався через пульт від телевізора, а потім навчив користуватися своїм першим комп'ютером.

Він був старший лише на рік і дев'ять днів.

Оля ніколи не замислювалася, що вони можуть бути не рідними по крові.

— Ти знав? — раптом запитала вона.

— Що?!

— Що мене вдочерили.

— Олю, мені було трохи більше двох років, коли ти з'явилася в нашій сім'ї. Що я мав запам'ятати?

Справді.

— А потім тобі ніхто не казав?

— Ні. Я знайшов це хвилин десять тому.

Оля знову взялася читати.

Погляд зупинився на іншому прізвищі.

Кравець Раїса Семенівна.

— Це хто?

— Читай далі.

Біологічна мати.

Оля відчула дивну порожнечу.

Раїса Семенівна Кравець.

Десь існувала — чи колись існувала — жінка з таким ім'ям, яка її народила.

— А батько?

Вона швидко пробігла поглядом документ.

У відомостях про батька не було імені.

— Прочерк, — сказав Михайлик.

— Я бачу.

— Ти вже вдруге кажеш, що бачиш, після того як сама запитала.

— Михайле, замовкни!

Брат одразу перестав усміхатися.

— Добре.

Оля поклала документ на коліна.

Ще десять хвилин тому найбільш неможливою річчю у світі для неї був промінь, який вилетів із власної руки.

Тепер вона навіть не знала, про що думати спочатку.

— Чому вони не сказали?

— Не знаю.

— Мені вже вісімнадцять.

— Знаю.

— Вони мали сказати.

Михайлик сів поруч.

— Це треба питати в них.

Оля кивнула.

І раптом брат нахмурився.

— Олю.

— Що?

— У тебе рука світиться.

Вона опустила погляд.

З-поміж пальців правої руки пробивалося золотаве сяйво.

Оля скрикнула й випустила документ.

Михайлик підхопив його раніше, ніж той торкнувся підлоги.

— Тепер розумієш, чому я казала, що документи не треба кидати?

— Я зараз трохи про інше думаю! Що це?!

Оля розтиснула пальці.

Над її долонею мерехтіло світло.

Михайлик повільно підвівся.

— Як ти це робиш?

— Не знаю.

— Дуже смішно.

— Я серйозно! Воно вперше з'явилося перед тим, як ти зайшов.

— Просто з руки?

— Спочатку вилетів промінь. Потім пальці почали світитися.

Михайлик дивився на сестру так, ніби бачив її вперше.

— Може, це якийсь фокус?

— Який?!

— Не знаю. Я програміст, а не фокусник.

— Майбутній програміст.

— Зараз це дуже важливе уточнення.

Світло згасло так само раптово, як з'явилося.

Оля повернула долоню спочатку одним боком, потім іншим.