Розділ 23

Розділ 23

- Світлано Ти вдома?

- Тут я тут, заходи Тимофію, заходи! - роздався голос Світлани з глибини будинку.

- Та ні я краще почекаю! - відказав Тимофій трохи ніяковіючи.

- Я вже йду, почекай тоді, якщо заходити не хочеш!

- Так я чекаю, я чекаю! - промовив собі під ніс Тимофій, щоб хоч якось розвіяти внутрішнє переживання.

- У мене ж це, купа всього, діти ж приїхали, а зараз поїхали в місто, тож я поки щось приготую! - пояснювала вона з дому поки на неї чекав Тимофій, а потім вийшла до нього і оторопіла. - Що це Тіма?

- запитала вона розгублено.

- Це я, хіба не схожий? - чомусь він віджартувався в ту мить.

- Та я бачу, що ти! - відповіла вона. - А що це в тебе в руках? 

- Та це ж квіти, троянди, червоні, для тебе! - він ступив крок ближче і бережно простягнув їй розкішного букета.

- Для мене? Ще й обіду немає, а тебе вже сонечко пригріло? 

- Ну що ти Світлано, це для тебе! - він з усмішкою вручив їй букета. Вона боязко і обережно взяла букет, досі не розуміючи, що відбувається.

- Для мене? - вона запитала ще раз, щоб переконатися і почути це знову.

- Хіба ще тут є така прекрасна жінка, як ти? Немає! А отже це ти! - пояснив він весь усміхнений.

- Що з тобою твориться Тіма? - вона притиснула троянди до себе.

- Щойно куплені, вибрав найкращі! 

- Та я бачу, що вони найкращі у світі квіти, але що це? - Світлана все ніяк не могла оговтатись після такого букета.

- Ну я ж вже сказав тобі, що вони для тебе!

- Я ж ще наче жива! - промказала вона.

- Що ж ти таке говорш, просто це тобі подарунок, навіть не так, це не просто подарунок, це вираження почуттів! - ледь пояснив Тимофій.

- Ти мене вибач, що я така ошелешена, це просто найчудовіший букет у світі, найпрекрасніший у моєму житті. Але з чого б це, якщо ніколи такого не було?

- Не хвилюйся, просто я хочу тобі сказати!... - Тимофій вочевидь наважився.

- Що ти хочеш сказати? - вона дивилась просто в очі Тимофію.

- Я хочу сказати, ну, ти і я, я, ну як це сказати!... - він все намагався підібрати слова, це вперше Тимофій був такий розгублений перед Світланою, тай взагалі перед жінкою.

- Та кажи вже хоч щось, хоч якось! - вона усміхнено наполягла, щоб скоріше вже почути, ті слова.

- Ти мені подобаєшся. Завжди мені подобалася, але я боявся, боявся зробити такий крок, про що дуже жалкую. Але зараз я сповнений рішучості, тож Світлано, дозволь взяти тебе за дружину!?

- Тіма ти що? 

- Щось не так? - захвилювався він.

- Усе так, але мені навіть не віриться в це!

- Знаєш, якщо ти не погодишся то я усе зрозумію, але я не міг!...

- Я погоджуся, бо давно цього чекала Тіма, але не думала, що це буде ось так несподівано і з таким букетом. Ми пенсіонери, але зараз, як молоді! 

- Погоджуєшся? Справді? - тепр вже він перепитував її.

- Так Тіма, так! - радісно відповіда Світлана.

- Що ж я щиро радію з твоєї відповіді, тобто твоєї згоди! 

- А що ти там не міг? 

- Що я не міг? - він вже забув, що говорив хвилину тому.

- Якщо я не погоджуся, то ти усе зрозумієш, але ти не міг!...

- Усе вірно. Я не міг більше бездіяти і вирішив зізнатися тобі, що ти варта бути щасливою, хай навіть зараз, хочу залишик відведеного мені Богом життя бути поруч з тобою і любити тебе! - Тимофій нарешті сказав усе, як хотів без хвилювання.

- Я так довго чекала на це! - зізналася йому Світлана.

- Пробач, що так пізно! - Тимофій підійшов до неї і обійняв її.

- Троянди розкішні, дякую за них і за зізнання! - тихенько промовила вона в його обіймах.

- Дякую, що ти є! - тихенько відповів він, обіймаючи її сильніше.

***

Останній місяць літа добігав кінця. Кінець підкрався так швидко, як жовтий колір до рясної трави полів, які розпростерлися перед сивою долиною моря. Саме в серпні найкрасивіші дні літа і найяскравіші заходи сонця. Із простого жовто-помаранчевого вони перетворились на золотисто-багряні, обпікаючи не лише очі а й глибини серця.

Так швидко добігає кінця літо. Саме такі кольори сповіщають про його скоре прощання з нами, адже навіть саме сонце сумує, що вже не зможе цього року так сильно вступати у свої повноваження. Воно прощається з нами, а разом із ним прощаються поля, ліси, прощається й море. Його вже не лоскотатимуть живі істоти, що з їхались до нього з усіх моживих куточків землі. Вони незабаром покинуть його і повернуться до своїх проблем.

Залишаться лише кораблі, стальні, великі і сумні, залишиться море, яке сумуватиме за людьми наступні дев'ять місяців. Бушуючи своїми хвилями воно кричатиме, обурюватиметься тим, що немає людей, немає літа. Воно з нетерпінням очікуватиме наступної зустрічі, адже холодне море теж потребує тепла.