Розділ 12

Розділ 12

Тимофію прийшлось знову залишити свого онука в Світлани, адже наступного дня він знову мав навідати свого друга Филипа. Світлана ніколи не була проти допомогти будь кому із людей, тим паче Тимофію, до якого вочевидь не була байдужою. 

Здається її онучка Анелія була правою, Світлана і справді була прихильна до Тимофія, як до чоловіка, що їй подобався. Але вона все ніяк не наважувалась сказати про це, тай взагалі на це були причини, ну по-перше вона жінка, а жінки першими про таке не говорять, а по-друге в її душі жив сумнів стосовно цього, що Тимофій відповів би їй взаємністю. Так і минало її життя, а дідусь Тимофій навіть гадки не мав, що в нього хтось закоханий.

Дідусь Аарона ніколи раніше не помічав цього, навіть не здогадувався, адже занадто сильно був прив'язаний до свого єдиного кохання - Надії. Навіть після її смерті він продовжував її кохати, адже знав, що вона там на небесах, жива і усміхнена. Минуло майже тридцять років з того дня, як востаннє зімкнулись її чарівні зелені очі, такі красиві, щоправда втомлені страшною недугою, яка і стала причиною їхнього розтавання.

Він завжди пам'ятав той момент, йому довго снились сни, адже так буває, так тримає довго і так тисне сильно, болючий спогад, який живе в твоєму серці. Важко змиритись із втратою людини, неможливо змиритись із втратою рідного серця, більше того коли ти безсилий і безпорадний, зробити бодай щось, тоді коли відбувається ця втрата. Коли найрідніші очі закривають свої повіки назавжди, то залишається лише надія, на зустріч в Небесах, хоча б один раз, хоча б на одну мить.

- Привіт ентомологам! - привітався Аарон разом із Промінчиком, побачивши свого друга 

- Привіт астрономам! - усміхнулась Анелія і одразу ж присіла погладити Промінчика.

- Як спалось? - запитав Аарон.

- Чудово, море це щось нереально затишне, в місті я ніколи не можу так солодко виспатись! 

- Місто не для сну! - промовив Аарон 

- Хіба є щось прекрасніше за море?

- Тільки гори! - відповів хлопець.

- А за них лише море! - дівчинка залишила останнє слово за собою.

- Що там твої метелики?

- О я вчора зробила велику частину своєї робити, так щоб залишилось зовсім трішки! - тішилась Анелія.

- Хочеш більше часу для відпочинку?

- Ну звісно, не люблю робити все в останню мить, це точно не про мене! 

- Ну зрозуміло! - ледь усміхнувся він.

- А що ти такий невеселий? Не виспався чи що? - подивилась на нього дівчинка стурбованим поглядом 

- Та щось таке!

- Ти чогось не договорюєш! 

- Ну в тебе було так, що тобі часто снився один і той самий сон?

- Було так, після того, як мене вкусив собака! - вона вказала своїм пальцем на ногу, яку власне він бачив і вчора з великим знаком.

- І що тобі снилось? - поцікавився він.

- Що за мною женуться усі собаки світу, а я втікаю від них, щоб не стати їхнім обідом. Вони були несхожі на звичайних собак, набагато більші, набагато зліші з червоними очима!

- От і в мене те саме! 

- За тобою теж увісні женуться собаки? - запитала здивовано дівчинка.

- Та ні, як б точно не зміг від них втекти! - посміхнувся Аарон.

- Зрозуміла! - вона теж посміхнулась. - А що тоді сниться тобі?

- У своєму сні я теж біжу, увесь втомлений і змучений, віддаючи останні сили, щоб дістатись сонця!

- Це як?

- Ну от так якось, наче я маю його схопити, а воно постійно заходить і я наче програю свій забіг, тому що горизонт освітлений сонцем зникає!

- Може тобі просто потрібно добігти до кінця?

- Так, а як я це зроблю, коли ж воно сідає і все, я прокидаюсь!?

- Справді! - погодилась задумавшись дівчинка.

- А зараз тобі сняться собаки?

- Вже ні, вже не сняться!

- Відколи перестали снитись?

- Відколи я перестала їх боятись! - пояснила вона.

- Тоді чого перестати боятись мені, щоб перестати бачити свій сон? - запитав він.

- Точно! - вигукнула Анелія.

- Що таке?

- Твій сон - це страх, переживання!

- Он як! - скривив свою гримасу Аарон.

- Потрібно дізнатись свій сильний страх і побороти його, тоді вірогідно ти і перестанеш його бачити, адже страху не буде, не буде і цього сновидіння, що турбує тебе! - роздумовувала Анелія.

- Чудово пані філософко! - усміхнувся він їй.

- Має допомогти! - ствердила дівчинка.

- Може й так! - ледь погодився Аарон.

- Що тебе страшить більше всього? - запитала вона у нього з усією серйозністю.

- Отак просто відповідати? - здивувався він.

- Простіше не буває, я ж твій друг, а друзям можна все, навіть відповідати чесно!