Розділ 3. Ехо Ефіру

   Ефірна буря прийшла без попередження.
Системи корабля здригнулися, мов у лихоманці; світло мерехтіло, метал співав.
За ілюмінаторами — сяючі хвилі, що текли, як вода, але несли в собі мільйони голосів.

Алія стояла біля панелі, заплющивши очі. Її долоні світилися, наче живі, — вона відчувала кожен порух бурі. Не страх, а поклик.

— Вимкни з’єднання! — крикнув Каель, вириваючи з панелі кабелі. — Якщо потік перевищить поріг, ядро розірве нас навпіл!
— Не можна, — прошепотіла вона. — Вона намагається сказати щось…

— Це просто шум!
— Ні, Каелю. Це пам’ять.

Її голос був спокійний, майже ніжний. Навколо неї завихрення Ефіру формувались у світлові постаті — примарні тіні, що танцювали у невагомості. Їхні обличчя змінювались: дитина, старий, жінка — безліч образів, наче зоря сама згадувала своїх мертвих дітей.

— Це… — Каель зробив крок уперед, — вони справжні?
— Відгомін тих, хто жив поруч із Керіс, — відповіла вона. — Їхні душі злилися з Ефіром, коли зоря згасла.

Каель дивився, не вірячи. Його світ складався з рівнянь і формул, але тепер вони розпадалися на очах.
Алія стояла серед сяйва, і її волосся, її очі, її дихання — усе було частиною тієї музики, яку він почав чути.

— Як ти… це робиш?
— Я не роблю. Я просто слухаю.

Вона простягла руку, і між ними спалахнув тонкий промінь — зв’язок.
Каель відчув його не тілом, а глибше — десь там, де колись заховав свої страхи.
І тоді, крізь гул систем і крики екіпажу, він почув її голос — не словами, а всередині себе:

 «Ти теж чуєш. Просто забув.»

Ефірні постаті розсіялись, буря стихла.
На панелях знову засвітилися рівні сигнали, корабель стабілізувався.
Алія опустилась на коліна, виснажена, але жива.

Каель підійшов, простягнув руку. Її пальці ледь торкнулись його долоні — і в ту мить він відчув, як Ефір пройшов крізь нього, залишивши тепло, що не належало машині.

— Ти небезпечна, — прошепотів він.
— А ти — закритий, — усміхнулась вона. — Разом ми — рівновага.

І, вперше за довгі роки, Каель засміявся. Справжньо, тихо.
Зоря Керіс відповіла йому спалахом далекого світла — ніби Всесвіт підморгнув.