ІІІ

Дорога до міста, здавалось, зайняла в Тео цілу вічність. Ноги ніби відмовлялись підкорятися його волі.

— Добре, ночуй поки тут, — пробурмотів Роб, — але мусиш знайти собі житло! Я через тебе втрачаю гроші, хлопче! Завтра Біллі прийде по тебе, він вже зачекався свого нового підмайстра!

Але Тео лише мовчки їв юшку, дивлячись у порожнечу перед собою.

— А-а-а, впізнаю цей погляд, — вкрадливо сказав корчмар і, нахиляючись до хлопця, посміхнувся, — закохався, еге ж? Красуня ця дівчина?

Тео перевів очі на Роба та щось промимрив про втому та сон. Але чолов’яга голосно засміявся та вкотре плеснув його плече.
Виснажений, хлопець рухнув на ліжко. Завжди наполегливий та працьовитий, зараз він менше за все хотів братися за роботу. Спогади про маяк знову поглинули його.
Закохався? Ні, навряд чи. Та все ж…
Тео страшенно чекав вихідного. Ні навчання, ні важка праця не відволікали його від марень про Німлен. Із жахом він уявляв їхню зустріч через довгих п’ять днів — чи не образиться вона, що його не було так довго?
Але ще гіршою була думка про те, що цього разу він може не знайти до неї дорогу. Від цього його кидало в холодний піт.
Нарешті Біллі дозволив юнаку перепочити пару днів. Прокинувшись з першими променями, Тео швидко поснідав і зібрав мішок з їжею. Але було ще дещо, що він хотів би зробити.

— Позичити коня на пару днів? — Роб почухав свою кудлату бороду, — ну, зараз він мені не потрібен, то ж бери. Але підкуєш мені його задарма! Послуга за послугу, хлопче, так працює цей світ! Куди поїдеш? До своєї красуні, га?

Тео лише подякував та хутко вибіг на двір. Він мав ще встигнути до Біллі та спорядити коня.
«Добре, що в мене є два дні, — подумав хлопець, їдучи верхи стежкою до узбережжя, — маю багато справ на маяку».
Погода була чудова, але Тео заледве міг порадіти цьому. Він хвилювався та боявся заблукати, проте все одно підганяв коня.
Серце його закалатало, коли він наблизився до знайомого пагорба. Він глибоко вдихнув та пришпорив коня зайти на вершину.
У світлі травневого сонця, на узбережжі височів старий маяк. Хлопець не стримався та вголос засміявся, відчувши надзвичайне полегшення. Риссю він спустився до нього, спішився та побіг усередину, ледь не злітаючи сходами до ліхтарної.

— Німлен! — вигукнув він, піднімаючись до кімнати.

Дівчина, як завжди, стояла біля вікна.

— Ти і цього разу знайшов дорогу, — вона ледь посміхнулась, повернувшись до нього. Стрічка, що її Тео вплів у зачіску, все ще виблискувала у смарагдовому волоссі.

Хлопець підійшов до неї:

— Я хочу дещо зробити для тебе. Почекаєш?

Німлен кивнула і Тео стрімко побіг донизу. Вона чула, як на подвір’ї хлопець робить щось гучне та кропітке. Через декілька годин він зайшов до кімнати, несучи якісь дивні дерев’яні споруди.

— Ось, — видихнув Тео і поставив перед Німлен два стільця, — тут немає жодних меблів, ти постійно стоїш, то ж я подумав…

— Я не відчуваю втоми та фізичного болю, — відповіла дівчина, зацікавлено розглядаючи стільці зі спинками.

— Так, але… — спантеличився хлопець, — спробуй, раптом так буде зручніше.

Він поставив обидва стільці на балконі. Німлен обійшла свій та нерішуче сіла на самісінький край. Тео сів поруч та сперся на спинку. Дівчина, дещо зволікаючи, послідувала його прикладу.

— Я приніс ще дещо!

Німлен захоплено провела поглядом хлопця, який пішов за своїм мішком. Він дістав два керамічних кухлі та наповнив їх темною пахучою рідиною. Потім дістав маленький глечик та влив з нього в’язку золотаву рідину в кожен кухоль.

— Це — вино з медом, — сказав Тео, простягаючи кухоль дівчині, — ми п’ємо його за обідом, або просто під час бесіди. А коли хочемо щось виголосити особливе — підіймаємо кухоль догори, ось так.

Він підняв свій кухоль та відпив першим. Німлен повторила за ним.

— Гірке! — вигукнула вона і хлопець засміявся.

— Так, тому ми додаємо мед.

— Мед… — Німлен обережно взяла глечик та перехилила його, вдихаючи солодкий аромат, — мед мені подобається більше.

— А ще, — Тео знову поліз у мішок, — ми їмо хліб. Це ледь не найголовніша їжа на нашому столі.

Він простягнув дівчині м’який рум’яний окраєць.

— Хліб, — Німлен знову повторила за ним, — хліб мені знайомий.

Тепер вже Тео виглядав здивованим. Дівчина перехопила його погляд та відламала шматок.

— Колись давно я вже їла хліб. Він був інакшим, але це слово я пам’ятаю.

— Ти робила хліб? — перепитав Тео і несвідомо посунувся ближче.

— Ні. Один чоловік приносив його мені, хоч я і не маю потреби в їжі, — Німлен знову дивилася за горизонт, — Він теж зі мною розмовляв.

Раптом її очі потемніли від суму. Тео відчув, що має заговорити на якусь іншу тему.

— Хочеш, я розповім, як робиться мед?

Тео знову описував багато речей, які були для Німлен новими та нечуваними. Вона зацікавлено слухала його, а сидіти на стільці виявилось для неї досить зручно, хоч і незвично. Хлопець настільки захопив її розмовою, що вона не помітила, як промайнув день.

— Вже час, — сказала Німлен, поглядом проводжаючи сонце, що сідало за морем.

Вона підійшла до п’єдесталу та поклала руки на мідну чашу. На мить їй здалося, що сьогодні вогонь розгоряється швидше та яскравіше.

— Що то за тіні у воді? — запитав Тео, коли дівчина знову сіла поруч.

— Це і є потойбічні істоти, які в жодному разі не мають вийти на берег.

Тіні, що колихалися на хвилях, подекуди з’являлись та розчинялись у світлі маяка.

— А що буде, як…

— Кінець всьому живому, — різко перебила його Німлен.

— І ти не боїшся їх?

— Ні. Якщо я боятимусь, вони переможуть.

Якийсь час вони сиділи мовчки, спостерігаючи за темними хвилями. Тео навіть здалося, що він чув дивні звуки, що їх вітер доносив з моря.

— Розкажеш, яким це місце було раніше? — раптово запитав він, порушивши тишу.