ІІ

Вечірнє місто гуло десятками голосів. Відусюди линули аромати хліба, смаженого м’яса та скислого пива.
Нарешті крізь натовп Тео добрався до знайомої таверни. Яблуку було ніде впасти, але хлопець вміло прокладав шлях своїми широкими плечима до стійки, за якою кремезний чолов’яга, наливаючи пиво, вчергове голосно переповідав свою улюблену історію про кабана, якого він подолав голіруч, будучи ще дитиною, і яка щоразу обростала все новими деталями.

— А ось і він! — заволав корчмар, коли Тео втиснувся між кількох підстаркуватих завсідників, — Тео, хлопче, ти затримався на три дні! Виглядаєш кепсько. Зголоднів? Гей, Лоро, принеси хлопцю поїсти! Це за рахунок закладу. Ну розповідай, чого так забарився?

— Дякую, Робе, — відповів Тео та сів на табурет, що його звільнив чоловік, який не витерпів нестримного галасу корчмаря та, взявши свій кухоль, пішов подалі до дверей.

Лора на диво швидко поставила перед хлопцем миску гарячої юшки. Від її запаху в Тео заурчав живіт.

— Ну то як? — ще раз запитав Роб, коли Тео закінчив їсти, — Розповіси?

— Соромно признатися, — почав хлопець, — та я трохи заблукав і звернув з тракту на стару дорогу. А там на мене напала зграя диких псів. Ногу мені роздерли, довелося затриматись на маяку, поки рана не загоїлась.

— На маяку? — перепитав Роб, чухаючи бороду, — то ти, виходить, зробив крюк?

Тео на секунду нахмурився, згадуючи мапу.

— Та ні, на тому маяку, що тут на березі, неподалік від затоки. Пів дня шляху на південний захід.

Якусь мить вони дивились один на одного, ніби на незнайомців.

— Там немає маяка, хлопче, — порушив мовчанку старий, що сидів праворуч від Тео, — і ніколи не було.

Знову повисла холодна тиша. Навіть розмови навкруги, здавалось, притихли.

— Мабуть ти вкрай втомився з дороги, — Роб натягнув посмішку на своє зблідле обличчя та похлопав Тео по плечу, — йди наверх, відпочинь, я там для тебе кімнату притримав.

Подякувавши, Тео мовчки піднявся на другий поверх, де Лора провела його до кімнати.
«Там немає маяка. І ніколи не було, — ця фраза не виходила у хлопця з голови і не давала йому заснути, — Але ж я його бачив… Я там був! Не міг же я з’їхати з глузду? — він роздратовано перевернувся в ліжку, — Завтра знову піду туди! Тільки куплю щось для тієї дівчини. Все ж, в гості не приходять з порожніми руками».
Тео подумки повернувся до маяка і перед очима знову повстав образ дівчини, що стоїть на балконі та із сумом дивиться на горизонт.
Верескливі півні розбудили його на світанку. Він поспіхом одягся, схопив торбу та спустився вниз.

— Гей, хлопче! — гукнув Роб. Складалось враження, що він взагалі ніколи не спить, — Твоя робота починається за два дні, не забудь. Поспішаєш кудись? Хоч поснідай! Лоро! Принеси нам чогось смачненького! Ти якийсь невеселий. Щось із батьком?

— Ні, з батьком все гаразд, — відповів Тео, намагаючись приборкати хвилювання після вчорашньої розмови, — я просто втомлений.

— Еге, дорога була далека, особливо, якщо блукати старими стежками, — Роб розсміявся та поплескав хлопця по плечу.

У суботній ранок тут зазвичай малолюдно, тому снідали вони майже мовчки.

— Піду прогуляюсь, — сказав Тео, перекинув торбу через плече та рушив до виходу.

Ранок — найвдаліший час, щоб роздивитися все як слід. Ще немає ні натовпу, ні гамору, а в крамницях завжди повні полички. В одну з таких лавок Тео зайшов придивитись щось, що могло б сподобатись дівчині з маяка. Грошей із собою в нього було небагато, однак подарунок, який він вибрав, здався йому дуже доречним та гідним — блакитна шовкова стрічка.
«Нарешті можу вирушати, — він квапливо вийшов з міста та ледь не побіг до узбережжя, — маю бути там до заходу сонця».
Всю дорогу Тео думав про дівчину — що вона скаже? Чи сподобається їй його подарунок? І чи зможе він хоч трохи її розвеселити?
Залишалася лише чверть шляху, аж раптом погода перемінилась. З моря сунув густий туман, закриваючи горизонт — зовсім не дивна погода для узбережжя. Однак Тео мусив пильнувати стежку, щоб знову не зійти з дороги, час від часу прикладаючи руку до нагрудної кишені, щоб перевірити, чи його подарунок не загубився.
Нарешті він вийшов на пагорб та придивився — прямо перед ним, на узбережжі, з туману виглядав старий маяк.

— Я знав, що я не божевільний! — вигукнув хлопець і посміхаючись поквапився до берега.

— Агов! — двері знову були відчинені, — Вітаю! Це я, Тео! — гукав він, піднімаючись сходами, — Я був тут вчора і прийшов ще раз подякувати.

Він подолав останні сходинки і несміливо зайшов у кімнату. Туман розсіявся і сонячні промені залили ліхтарну сяйвом заходу. Дівчина стояла біля вікна і здивовано дивилась на гостя.

— Я приніс вам дещо, — сказав Тео, простягаючи дівчині паперовий згорток.

— Що це? — вона перевела нерозуміючий погляд зі згортка на хлопця.

— Подарунок. Я купив його у місті. Мені, до речі, не повірили, коли я розповів їм про цей маяк, сказали, що його тут ніколи не було. Така дивина.

Тео посміхнувся, однак дівчина не розділяла його веселості. Навпаки, здавалось, що вона зовсім не схвалювала те, що хлопець знову опинився тут.

— І на мапі цього маяка немає, — продовжував він до дівчини, все ще тримаючи згорток у руці.

— Його і не має бути.

Дівчина озирнулась на останні промені сонця, що скривались за горизонтом та неспішно підійшла до п’єдестала. Мідна чаша, яка стояла на ньому, поступово тьмянішала. Дівчина поклала обидві долоні на чашу, ніби підтримуючи її. І раптом сталось те, чого Тео ніяк не очікував побачити.
Без дров, олії, без кресала та іскри, від одного дівочого дотику в чаші запалав вогонь. Він розгорався без тріску та диму, здіймаючись неприродно рівними язиками, які майже діставали до кам’яної стелі, не залишаючи сажі. Це химерне полум’я заповнило кімнату золотим світлом, але зовсім не давало тепла.
Тео не ворушився. Все це здавалось сном.