Розділ 3. Перший світ

Емілі ще кілька секунд стояла нерухомо.
Їй здавалося, що якщо вона зараз зробить різкий рух, моргне або навіть голосно вдихне, усе навколо зникне. Поле розчиниться, світло згасне, а вона знову опиниться у своїй квартирі біля вікна, з телефоном у руці й дивним відчуттям, що просто заснула від утоми.

Але нічого не зникало.
Навпаки.
Чим довше вона стояла, тим більше помічала.
Трава під ногами була не просто зеленою. На кожній травинці лежали маленькі краплини, хоча дощу вона не бачила. Вони світилися зсередини, і коли вітер проходив полем, краплини рухалися разом із травою, немов тисячі крихітних ліхтариків.
Емілі повільно присіла.
Обережно торкнулася однієї травинки.
Краплина скотилася їй на палець.
Вона була теплою.
— Господи...
Слово вирвалося само.

Емілі завмерла, ніби сама себе почула вперше.
Чоловік, який стояв неподалік, нічого не сказав.
Вона підвела на нього очі.
— Ви це бачите?
— Бачу.
— І для вас це нормально?
— Для мене — так.
— А для мене явно ні.
Він усміхнувся.
— Ти щойно прийшла.
— З іншого світу?
— Так.
Емілі озирнулася.
— Ви говорите про Землю?
— А про який ще світ ти могла подумати?

Вона трохи помовчала.
— Не знаю. Можливо, про сон.
— Уві сні ти зазвичай не ставиш стільки запитань.
— Ви мене не знаєте.
— Знаю достатньо.
Емілі підвелася.
— Оце мені зовсім не подобається.
— Що саме?
— Коли незнайомі люди говорять, що знають мене.
Чоловік кивнув.
— Справедливо.
І в цьому простому слові було стільки спокою, що Емілі сама не помітила, як напруження трохи відступило.

Вона ще раз оглянула його.
— То хто ви?
— Можеш називати мене Леон.
— Це ваше справжнє ім'я?
— А хіба ім'я завжди найважливіше?
— Зараз для мене — так.
— Тоді нехай буде Леон.
Емілі зітхнула.
— Добре. Леон. Де я?
Він повільно рушив стежкою між травами.
— У Першому Світі.
Емілі не поспішала за ним.
— Це не назва.
— Для початку достатньо.
— Для вас, можливо.
Він озирнувся.
— Ти можеш залишитися тут або повернутися.
Емілі відразу підняла голову.
— Я можу повернутися?
— Можеш.
— Як?
Леон подивився на неї, і в його погляді промайнуло щось схоже на співчуття.
— Не зараз.
— Чому?
— Бо ти ще не побачила того, заради чого прийшла.
— А якщо я не хочу нічого бачити? Я хочу додому.
— Тоді підемо.

Він не сперечався.
Не переконував.
Просто розвернувся в бік, звідки вони прийшли.
Емілі зробила кілька кроків за ним, але раптом зупинилася.
Їй здалося, що поле змінилося.
Вона озирнулася.
Там, де хвилину тому була лише трава, тепер виднілася вузенька доріжка.
— Її не було.
— Була.
— Я не бачила.
Леон усміхнувся.
— Саме про це я тобі й говорив.
Емілі не відповіла.
Вона дивилася на доріжку.
Вона була зовсім проста — протоптана в траві, без золота, без сяйва, без чогось надзвичайного. І все ж чомусь саме її поява змусила Емілі відчути, що цей світ має свої правила.

Вона повернулася до Леона.
— А якщо я залишуся?
— Тоді підеш зі мною.
— Куди?
— Побачиш.
— Ви завжди так відповідаєте?
— Не завжди.
— А коли не так?
— Коли людина перестає питати лише тому, що боїться не почути відповіді.
Емілі ледь усміхнулася.
— Ви дуже дивний.
— Це не найгірше, що про мене говорили.
Вони рушили далі.
Спочатку Емілі йшла обережно, майже не відриваючи погляду від землі. Їй хотілося запам'ятати кожну деталь, щоб потім, коли повернеться, перевірити, чи справді все це було.

Але через кілька хвилин вона помітила щось дивне.
Вона перестала думати про те, як усе пояснити.
Просто дивилася.
На дерева.
На світло.
На річку, яка з'явилася за пагорбом.
Вода в ній була настільки прозорою, що спочатку Емілі навіть не зрозуміла, що це річка. У ній не відбивалося небо. Навпаки — здавалося, ніби світло виходить із самої води.

Вона підійшла до берега.
— Можна пити?
— Можна.
Емілі присіла й зачерпнула воду долонею.
Вона була холодною.
Звичайною.
І саме це чомусь розсмішило її.
— Я очікувала чогось іншого.
— Наприклад?
— Щоб вона світилася, співала або хоча б лікувала всі хвороби.

Леон засміявся.
— Ти читаєш забагато фантастики.
— Я працюю архітектором. Мені дозволено мати уяву.
Вона зробила кілька ковтків.
Вода була надзвичайно чистою.
Емілі набрала ще трохи й провела пальцями по поверхні.
Тоді помітила рибу.
Маленьку, сріблясту.
Вона пропливла зовсім близько, зупинилася біля її руки й ніби подивилася на неї.
Емілі завмерла.
— Вона...
— Так.
— Вона дивиться на мене.
— Можливо.
— Риби так не роблять.
— На Землі.
Емілі підняла голову.
Леон уже дивився кудись убік.

За річкою, серед світлих дерев, вона побачила будинки.
Невеликі.
Дуже прості.
Без високих стін, без парканів, без машин. Деякі стояли зовсім близько до води, інші ховалися серед дерев.
І там були люди.
Емілі затамувала подих.
Вона побачила жінку, яка несла кошик із яблуками.
Чоловіка, що сидів на ґанку й щось майстрував.
Двох дітей, які бігли стежкою, сміючись.
Звичайних людей.
Не істот.
Не ангелів.
Не примар.
Людей.

Емілі відчула дивне полегшення.
— Тут живуть люди?
— Так.
— Вони такі самі, як ми?
Леон трохи подумав.
— А що означає «такі самі»?
Емілі хотіла відповісти, але не знайшла слів.
Бо насправді не знала.
Леон рушив уперед.
Цього разу Емілі пішла за ним без вагань.

Коли вони наблизилися до будинків, діти першими помітили незнайомку.
Одна дівчинка років семи зупинилася посеред дороги.
У неї було світле волосся, зібране у два нерівні хвостики.
Вона дивилася на Емілі відкрито, без страху й без тієї настороженості, з якою люди на Землі часто дивляться на незнайомців.
Потім підійшла ближче.
— Ти нова?
Емілі розгублено подивилася на Леона.
— Виходить, що так.
Дівчинка кивнула, ніби отримала цілком звичайну відповідь.
— Я знала.
— Звідки?
— Бо ти дивишся на все так, ніби бачиш уперше.
Емілі усміхнулася.
— А хіба не так?
Дівчинка задумалася.
— Для тебе — так.
Потім простягнула їй маленьке яблуко.
— Тримай.
Емілі взяла його.
Яблуко було теплим від сонця — хоча сонця тут не було.