Та ще трохи про лірику…

Тож, ще трохи про лірику… Адже, а поезій лише в ній справжнє багатство…

Приміром вірш Євгена Калініченка «Поезія життя» пронизаний глибинним екзистенційним світлом і гармонійним синтезом. Синтезом особистісної лірики та родинною пам’яттю. Сенс вірша розкривається через подолання суєтності урбаністичного сьогодення («бетонної хати»). А звідси — шлях звернення до витоків — дитинства, сакрального простору бабусиного села та духовної чистоти. Центральна ідея твору полягає у вищому мудрому виборі: з-поміж «сотень причин сумувати» людина здана знайти єдину, але всевизначальну радість. Це любов. Саме вона виступає основою та поезією самого буття. Образна система вірша будується на контрасті між сірим міським побутом та яскравою духовною географією пам’яті. От там і зринають класичні українські архетипи… І читач наче бачить - он криниця з джерельною водою, білокам'яний храм із хрестом… А ще —  довга нива життєвих випробувань… Іі журавель у високому небі… То символ вічного прагнення душі до височини та рідного дому. Ціннісним осередком тексту стає бабусина заповідь про справжнє багатство… А воно вимірюється не матеріальним достатком, а наявністю любові в оселі.

Стилістично вірш витриманий у традиціях класичної української силабо-тоніки, де переважає співучий чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим, що надає текстові особливої мелодійності та емоційної прозорості. Завдяки рефренній структурі фінальних строф та простій, проте проникливій метафориці, твір набуває рис пісенної лірики.

Авторові вдалося уникнути надмірної штучної патетики. Завдяки щирості внутрішнього монологу та теплих спогадів про бабусину хату… От вона — любов як універсальну сила. Сила, що здатна вгамувати «бурхливі хвилі» на тій самій складній життєвій ниві…