Треба перемагати

Та…, коли вже подаю посилання на 50 томник, хочу виділити і ще один  твір Вісника конкурсу. Лаконічний текст  «Подужати Франка» створив Андрій Дацків.

У вкрай короткому, але виразному тексті автор приборкує класичну тему спадкоємності… І вчиняє це через постмодерну іронію та тілесність. Жанрово перед нами — іронічно-філософська мініатюра — прозаїчний етюд. Але який! Твір де матеріалізується традиційний дефінітив «подужати класика»… Матеріалізується у буквальній фізичній вправі.

Так нині, що й казати, і відбувається десакралізація через тілесність. Зелене 50-томне зібрання творів Франка 1976 року — це не просто академічний пам’ятник. Ні. І не звичний атрибут кабінетної тиші. Автор свідомо переносить канонічний текст із виміру метафізики у вимір механіки. Духовне зростання вимірюється не прочитаними сторінками, а важкістю паперу, кілограмами та кількостями підходів до томів повного зібрання творів… І перед читачем виясняється, мов на екрані короткометражка: Спадщина як випробування…

 «Дідо передав у спадок» — каже спадкоємець Павло.

І ця деталь підкреслює родову відповідальність. Камуфляжний колір фоліантів підсвідомо зчитується як колір боротьби, де класика стає підготовчим полігоном для гартування.

А самий контраст між занепокоєнням оповідача («Мені ніколи не осилити…») та твердим закликом Павла перетворює побутовий скетч на маніфест. Адже текст побудований на динамічному, живому діалозі. Мова тут лаконічна, позбавлена надмірних метафор, що додає сцені реалістичності. Перехід від кумедного фізичного відтискання книжкового стосу до масштабного узагальнення про обов'язок «намагатися, щоб стати сильнішими» робить цю мініатюру влучною рефлексією над тим, як сучасне покоління сприймає титанів українського духу. Франка не обов'язково читати й розуміти — його треба перемагати, щодня… Он як…