До першоджерел

Та повернемося і з цього приводу до творчості і самого Івана Франка… До першоджерел, як кажуть…

Антивоєнна рефлексія у Івана Франка позбавлена геть абстрактного пафосу. Там, де вона себе виявляє постає  глибоке осмислення трагедії людини. Особливо гостро ця тема розкривається у його поетичному циклі «З великої війни» (1914–1916), де поет показує війну не через героїзацію, а як антилюдяну катастрофу, руйнування буття й безглузде нищення життя.

«Велика світова війна

Так прошуміла надо мною,

Як буря прошумить грізна

Понад гнучкою тростиною.

Де-де вона дуби лама,

Церкви, доми нівечить громом,

Пустошить лан, дахи здійма,

Гатить яруги ліса ломом.»[1]

У поезії «Во человіціх благоволеніє!», написаній на початку 1916 року, Франко засуджує трагедію мільйонів жертв, яких посилають на смерть, а у рядках поезії «Приємний вид» датованої лютим 1916, дає чітке визначення війні й проголошує прагнення миру:

«Коли війна нелюдяна кривава

На мир переміняється,

І ворожнеча між двома людьми лукава

На приязнь щирую минається...»[2]

Гіркою тематикою Франко фіксує ознаки нової для його часів — технізованої війни — аероплани, машинові карабіни, поїзди з мобілізованими, де людина перетворюється на гарматне м'ясо. Війна для письменника — це перш за все моральна катастрофа та «нелюдяність», якій може і мусить протистояти тверезий розум і праця задля збереження людської гідності…

[1]  Франко І. Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008, т. 52, с. 212).

[2] Франко І. Я. Зібрання творів у 50 томах. Поезія. – К.: Наукова думка, 1976, т. 3, с. 396).