24.2

24.2

Міранда

Артем вирішив філігранно вписатися у виконання обіцянки з’явитися до кінця квітня. У передостанній день цього місяця він написав, що заскочить зранку, перед роботою і «перепрошиє» телефон Міранди. Звучало інтригуюче.

Міранда була жайворонком, якого до того ж догризала цікавість, тож того ранку вона прокинулася задовго до приходу свого загадкового друга. Встигла сходити в душ, поснідати, зібратися на роботу (хоч її робочий день починався аж о 10.00) та навіть зробити акуратний макіяж (чим тільки не займешся, аби час убити) й все одно появи Артема довелося чекати намагаючись всидіти на підвіконні з чашкою чаю та телефоном. Цікавість азартно ганяла організмом всі доступні нервові клітини.

Від Артема прийшла смс, що він їде, потім, що вже бачить гуртожитки. Далі він подзвонив, аби уточнити яка саме з чотирьох однакових будівель йому треба. Коригуючи його маршрут, Міранда нетерпляче споглядала на доріжку перед входом до свого гуртожитку і швидко вирахувала Артема серед поодиноких студентів. Русявий хлопець з трояндами та телефоном проминув магазинчик «Альфа спорт» й підняв голову, на фразі «Так, здається я тебе бачу». Міранда помахала йому з вікна та вихором пронеслася по кімнаті, впорядковуючи дрібниці та збираючись вийти зустріти гостя на вахті. Втім, за пару хвилин він написав, що його і так пустили, а ще за кілька хвилин постукав у двері кімнати. Здається, пані-вахтер вирішила, що квіти зранку, то ідеальна перепустка.

Міранда привіталася з цікавістю роздивляючись свого загадкового друга. Невисокий, русявий, світлий светр, чорні джинси, коротка стрижка, майже римський ніс, сірі очі, трохи насторожений погляд. Зовсім не Ален Делон, на таких не озираються на вулиці, втім і некрасивим його не можна було назвати. Артем тим часом вручив їй три троянди. Й ці квіти вражали, бо таких великих та, ніби, оксамитових, Міранда ніколи раніше і не бачила. Доки вона ставила букет у воду, хлопець взяв телефон Міранди, що лежав на столі  і… прудко його розібрав на детальки (кришка корпуса, батарея). Потім поряд розібрав так само свій телефон (на вигляд такий самий) і витягнувши сім-карти, поміняв їх місцями. Щось поклацавши хлопець віддав свій телефон Міранді.

 — Тримай, тепер маєш С55. Телефонна книга на місці, твої і нові картинки та мелодії теж, — мовив він, доки Міранда здивовано кліпала на ці маніпуляції.

Артем казав, що може «перепрошити» її Siemens А55 на Siemens С55, який має більше функцій, мелодій та пам’яті. Але Міранда якось ну зовсім не так уявляла цей процес.

— Ти їх просто…поміняв?

— Поки що так. Це оптимальний варіант. За пару днів перепрошию твій і поверну.

— Прикольно.

Вони перекинулися буквально кількома фразами, а потім хлопець попрощався й побіг на роботу, пообіцявши пізніше написати. Міранді ж на роботу було ще рано, тож вона мала час трохи вкласти враження та повивчати оновлений телефон. На вигляд телефон Артема був такий самий (як так?!), але тут знайшовся багатий запас різних картинок та мелодій. Кілька навіть з улюблених кінофільмів Міранди!

Сконцентруватися на роботі того дня було важко. Значну частину часу Міранда просто непристойно філонила, згадуючи ранкову зустріч, розважаючись встановленням нових мелодій на дзвінки, переглядаючи картинки та переписуючись з цим унікальним хлопцем. Він запросив її ввечері у кіно.

Кінотеатр ТЦ «Золоте Кільце», фільм «50 перших поцілунків» і наступна прогулянка вздовж міських парків до гуртожитку, полишили напрочуд гарне враження. Романтично-веселий фільм настільки ідеально пасував уявленню Міранди про перше побачення та кохання, що вона могла лише дивуватися настільки вдалому вибору Артема. Та й взагалі з ним було якось дивовижно легко.

Потім було ще кілька побачень, що починалися з кіно, а продовжувалися прогулянками по місту, парках. Цікаві розмови, приємне ставлення, акуратні доторки, без жодної претензії чи вимоги. Артем не намагався вразити чи пустити пил в очі, натомість чуйно реагував на настрій та бажання Міранди. Даліла мимохідь побачивши Артема видала розчароване «Мдя, такого з першого разу і не запам’ятаєш», проте Міранда лише відмахнулася. Зовнішність хлопця ніколи не була у неї в пріоритеті. А от те, що після кількох побачень вона чекає наступного, а не думає, як «відпетляти» вже показово. 

Ігор, певно, теж щось почув про Артема. Бо став наполегливо шукати зустрічі, писати, а одного вечора, коли Міранда гуляла з Артемом парком, написав, що дуже треба побачитися, тому, він зараз зайде. Міранда хмикнула й повідомила, що вона не в гуртожитку. Ледь стрималася, щоб не додати «на щастя». Ігор тут же закидав її смсками з питаннями де вона і коли повернеться, а коли Міранда перестала відповідати (та не повинна я тобі звітувати!), передзвонив. Й почав обурено питати де вона, з ким, розказувати, як вона йому терміново потрібна, що він без неї не може і взагалі йому дуже погано, він потребує її. Міранда деякий час слухала цей потік страждань та вимог, а потім сказавши «Я почула», натисла відбій. На душі стало важко. Знову піднялася вся ця каламуть з почуття провини, жалості, жалю, сумнівів, остраху, що Ігорю дійсно може бути потрібна допомога. Міранда не хотіла з ним бути, але й зла йому не бажала. Доки вона намагалася вирішити, що робити, Ігор подзвонив ще кілька разів. Міранда вимкнула звук, проте все одно дивилася на телефон, як кролик на удава. Не знаходила сил ані прийняти дзвінок, ані скинути.

• Тобі треба йти? — спитав Артем, який просто мовчки спостерігав все це. Міранда розгублено підняла на нього погляд.  В голосі хлопця не було жодного осуду, образи чи вимоги. Лише сум. Й вона раптом усвідомила, що якщо зараз вирішить піти — Артем її відпустить. Хоч і бачить, що вона піде до іншого. Не буде образи, істерик, трагічних нотацій. Але не тому, що Артем не хоче бути з нею, а тому, що поважає ЇЇ вибір. На відміну від Ігоря, який просто хоче назад свою іграшку. Йому байдуже чого хоче Міранда, бо ЙОМУ треба, щоб вона повернулася.
• Ні, — рішуче мотнула головою Міранда. І прийнявши це рішення раптом відчула шалене полегшення. Усвідомила, наскільки сильно їй не хотілося «рятувати» колишнього хлопця. Та й, власне, вона ж не зобов’язана. Чому Ігор взагалі вважає, що має право вимагати, щоб вона все кинула й бігла рятувати його душевний спокій? З якого такого переляку? Вони ж навіть не зустрічаються! — Мені добре тут, з тобою. То чому я маю іти до когось іншого?