23.2

Ліза

2004 рік Ліза та Олександр зустріли вдома. Власне, це вже традиція останніх десяти років. Молодший син з дітьми поїхав святкувати у ресторан, старший — зі своєю родиною. Міранда десь зі студентами. Молоді завжди треба більше простору. Та й енергії у них більше. Лізі ж вистачило і того, що всю ніч за вікном гриміли салюти, раз за разом освітлюючи яскравими спалахами їх з Олександром спальню. Дивні прийшли часи. Колись міські салюти були справжньою подією. Щоб побачити їх, Ліза з Олександром, як і багато інших мешканців міста, спеціально їхали до центру, заздалегідь займали місця у парку Щербакова. А після завершення того видовища, разом з натовпом пішки йшли додому через половину міста. Салюти проводилися не просто коли кому заманеться, а з нагоди державних свят: річниць Жовтневої революції, Дня Перемоги, 1 Травня, Дня шахтаря. Всі великі салюти в Донецьку тоді  проводилися в районі парку Щербакова та стадіону «Шахтар». Той стадіон взагалі довго одним із головних майданчиків міських свят.  А ще в часи молодості Лізи парку Щербакова стояла парашутна вишка, з якої Ліза колись стрибала, в рамках комсомольської підготовки. Ліза й досі пам’ятала ту високу металеву конструкцію зі сходами нагору. Парашут, складну систему тросів, блоків. А ще те, що страшнішим за сам спуск, був підйом нагору, бо металеві сходи під ногами хиталися, а згори відкривався запаморочливий краєвид на ставок, парк та місто. Міранда коли почула що Ліза колись стрибала з парашутом, навіть не повірила. Та Лізі й самій нині вже слабо віриться, що колись вона була на таке здатна. Хоч та вишка там довго стояла, а з часом навіть стала одним із найвідоміших атракціонів Донецька, майже символом парку, як міст через ставок чи той самий стадіон «Шахтар».

Вишку закрили у 1970-х роках. І старший син Лізи з неї не стрибав. Втім, у нього була військова кафедра в інституті, тож він стрибав з парашутом з літака. І розповідав, що його найбільше лякав не стрибок, а складання парашута, адже неправильно складений парашут може закінчитися фатально. Втім, люди примудрялися калічитися і на парашутній вишці.  Ліза не раз чула про це розповіді.

Черговий яскравий спалах за вікном знову повернув думки Лізи до салютів. Її досі дивувало те, що нині це може придбати та запускати будь-хто і у будь-якій кількості. А також те скільки зараз різновидів тих салютів та феєрверків. Молодший син регулярно купував щось з того на свята. Маленькі вогняні «везувії», петарди (якими діти здатні довести до інфаркту), дрібні салютики, трохи більші, на три, шість, дванадцять, двадцять зарядів, що злітають в небо сліпучими зірками. Салюти, які розпадаються на кілька спалахів, які розсипаються яскравими квітами, зовсім солідні салюти, що злітають з гучним шипінням і накривають весь будинок куполом кольорового світла. Таких, Ліза вже трохи побоювалася. А є ж ще більші, які запускають зі звуком пушки та які видно ледь чи не з іншого кінця міста. І, здається, цієї новорічної ночі кожен обов’язком вважав своїм обов’язком долучитися до прикрашання новорічного неба над Донецьком, запалити свою зірку. І ті зірки спалахували сотнями. Білі, жовті, сині, червоні, жовті, зелені. Яскраві та мерехтливі, ті, що освітлювали небо на мить й такі, котрі ще довго осипалися іскрами, неохоче зникаючи на фоні темного неба.  

Олександр вже давно заснув, а Ліза лежала, споглядала ці кольорові спалахи «грошей на вітер» дивувалася їх кількості та раділа, що настали часи, коли в їх місті стільки людей можуть собі дозволити запалити власну зірку. Цілі сузір’я. Нехай і швидкозгасні. Втім, життя навкруги взагалі стрімко змінюється. Ліза часом вже й не впізнає рідне місто. Нещодавно син її возив до нового магазину «Амстор», який назвав незвичним словом «супермаркет». І лише опинившись там, Ліза зрозуміла чому він «супер». Це був не просто магазин, а прямо ожила картинка з телевізора, з серіалів про заможне цивілізоване закордонне життя. «Амстор» на проспекті Ілліча виявився не просто великим, а величезним. Нова яскрава окрема будівля з великою автостоянкою, нескінченними рядами товарів, красивими акуратними візочками для покупців, у які можна й слона вкласти. І все таке яскраве, святкове, грає музика, у приміщенні витає аромат свіжої випічки та ще якихось пахощів. В тому магазині було навіть власне кафе! Та цим «Амстором» можна водити екскурсії, бо там можна гуляти годинами, а від наявного асортименту просто очі розбігаються. Тільки-но спечений хліб, булочки, м'ясний відділ, рибний, посуд, побутова хімія, приправи, іграшки, іноземні шоколадки, розсипи солодощів, безліч видів чаю, кави, круп. Якби не син, Ліза, мабуть, загубилася б в тому лабіринті нескінченного споживчого раю з усіма благами цивілізації. Не дивно, що, за розповідями, перші місяці після відкриття, на вході до «Амстора» збиралися довгі черги охочих «долучитися до цивілізації». Дійсно, заради такого магазину можна приїхати й з іншого кінця міста. Певно, єдина проблема, то потім довезти додому мішок покупок, адже з пустими руками вийти з «Амстора» — нереально.   

Першого січня у Лізи та Олександра, як завжди, зібралися діти та онуки. Традиційна сімейна зустріч, похвалитися підсумками року, розказати про плани. Молодший син минулого року очолив будівельну компанію, старший відвідав з робочими поїздками кілька країн Європи, старша онука закінчувала університет і вже мала червоний диплом бакалавра за підсумками перших чотирьох курсів. Олександр тішився успіхами своїх нащадків і щедро роздавав грошові премії.

— Ну, от приїхали ми в Німеччину, відвідали розплідник рослин, домовилися про поставки і у мене полишилося трохи вільного часу. Набрав Едіка, той питає де я. Каже, «Тю, так ти неподалік, лише 200 км, по автобану всього-нічого, бери таксі, приїжджай в гості!» — розповідав Олег про свій візит до Європи та відвідини двоюрідного брата, який там оселився кілька років тому. — Ну, думаю, дійсно, чому б і не завернути в гості. Що для лісника якісь двісті кілометрів? Колеги мені викликали таксі, сів, їдемо. І тут, напівдорозі у таксиста зависає  навігатор. Водій говорить німецькою та трохи англійською. В німецькій я ні бум-бум, а до моєї англійської треба окремий перекладач. Пояснити куди ми їдемо, я не можу, бо ж маю лише написану Едіком адресу. Коротше, дивимося одне на одного, як барани на нові ворота. На щастя, подзвонив Едік. Посміявся, попросив дати трубку водієві, потім попрацював навігатором. Я описую, що бачу, Едік каже напрямок, я махаю таксисту руками. Цирк! Я тоді наочно побачив, як спеціалізація позначається на орієнтації. Едік каже, «їдете прямо і там, біля такого великого будинку з дахом критим якоюсь там черепицею, повертаєте праворуч. Там один такий примітний дах, не проїдете». А я їду, кручу головою, хто його знає, який з цих дахів «примітний» Вони мені всі однакові. От величезний старий платан біля його дому, дійсно примітний. Такий би я не проскочив.  Сказав би мені Едік про те дерево, я до нього на пів години раніше приїхав. А так, кружляли тим німецьким лабіринтом, доки Едік не вийшов на вулицю. Правда, таксист взяв за доставку менше.