Розділ 23

Розділ 23

Міранда

П’ятий курс почався зі знайомства з новою групою. Декого з майбутніх магістрів Міранда раніше знала, декого лише іноді бачила (все ж на їх курсі майже 300 студентів-юристів), а деякі персони для неї стали абсолютним відкриттям. Але це не завадило їх групі швидко перетворитися на згуртований колектив, до якого прекрасно ставилися викладачі. Воно й не дивно, адже претендентів на звання магістра чомусь було мало. Тож це виявилася нечисленна, обрана з червонодипломників, експериментальна компанія. Переважно геніїв, оскільки рівень інтелекту нових одногрупників часом змушував Міранду почуватися випадковим «зайцем». Зайцем-щасливцем, бо вчитися у такому товаристві виявилося напрочуд комфортно. Цікаво, весело (жодна пара не обходилася без мішка інтелектуальних жартів) та дуже пізнавально. А ще майже всі її одногрупники вже десь підробляли, дехто мав публікації у профільних виданнях: статті, дослідження. Кожна лекція та семінар в цій компанії невимушено перетворювалися на мозковий штурм з дотепними коментарями та вагонеткою нової інформації. А які оригінальні варіанти «відмазок» від виконання домашніх завдань тут були… Жодного банального «забув, не чув», ні, тут були пояснення на зразок  «був зайнятий на науковій конференції», «працював над проєктом статті разом з завідувачем кафедри» і «ой, я вчора брав участь у судовому засіданні, тому не встиг нічого написати, але можу розказати, як це реалізується на практиці».  

В гуртожитку також були зміни — до Міранди поселили нову першокурсницю. Аля ще була прописана у їх кімнаті, але вже фактично переїхала до свого хлопця, тож Міранда знову отримала лише одну сусідку. Іру. І вона виявилася повною протилежністю Алі, як за зовнішністю, так і за поведінкою. Іра нагадувала тендітну мулатку-ельфійку. Худенька, невисока, дуже засмагла, з хвилястим темним волоссям, великими карими очима та м’якими рисами обличчя. Тиха, скромна, приємна у спілкуванні, орієнтована на навчання, майже не користувалася косметикою, не вживала нецензурної лексики та мала хлопця з яким зустрічалися вже два роки. Міранді ця дівчина дуже сподобалася. А от Ігор невдоволено кривився й перший місяць всіляко вмовляв Міранду скористатися привілеями старости поверху та виселити «зайву людину». Міранда на це лише відмахувалася. По-перше, не збиралася так ображати чудову дівчину, по друге, їй і так останнім часом не вистачало спілкування, через те, що Ігор полюбляв бути з нею наодинці. А наодинці у них були трохи інші розваги. Спілкування взагалі не було сильним коником Ігоря, втім цей хлопець займав все більше простору в її житті. Відтісняв подруг, рубав зародку ідеї з експромтпосиденьками чи походами кудись на природу, дискотеку, просто погуляти. Натомість регулярно розказував, які б уміння хотів бачити у своєї дівчини (Я привіз з дому курячі стегенця, можеш їх посмажити?), який вигляд (А чому б тобі не обрати яскравішу помаду і лак для нігтів?), який стиль одягу (підбори тобі пасують більше, ніж взуття на платформі, а спідниця більш жіночна, аніж твої улюблені джинси). Щось з його порад Міранда брала до уваги (чому б і ні, якщо її хлопцю це подобається?), від чогось акуратно ухилялася. Наприклад, готувати курячі стегенця вона не уміла, бо в їхній сім’ї було трохи інше меню (Ігор почувши це тут же розкритикував її маму за те, що не навчила елементарних речей), але не готова була ризикнути опанувати це в умовах гуртожитку, ще й під коментарі всіх випадкових спостерігачів.

Ігор трохи зневажливо ставився до більшості захоплень Міранди (читання, малювання, складання віршів, співи) і частенько висловлював побажання, аби вона замість «марнування часу на дурощі» навчитися готувати, як його мама. Власне, не те щоб Міранда не знала з якого боку братися за сковорідку, але в її сім’ї не було такого культу кухні, м’яса та чоловіка, як в родині Ігоря. Влітку вона їздила до Ігоря в Слов’янськ й мала змогу переконалася, що його мама дійсно готує смачно та вигадливо. Й дуже ситно. На відміну від звичного Міранді переважно рослинного меню, де м’ясо зустрічалося хіба що в пельменях та бульйонах/борщах, в стравах матері Ігоря тотально переважала жирна смаженина. І Міранда зовсім не була впевнена, що здатна опанувати приготування таких страв, тим паче в умовах гуртожитку.

В кінці жовтня з заробітків приїхала мама Міранди й серед купи подарунків привезла мобільний телефон «Siemens А55». Невеличкий, сіро-синенький, округлий, з маленьким екранчиком та жовтою підсвіткою. Цей телефон мав небагато спільного зі стильним сріблястим гаджетом Даліли (квадратний і з невеликою антенкою), й більше нагадував відшліфований морем камінець. Але такий дизайн Міранді сподобався навіть більше. Вони з мамою купили в ЦУМі стартовий пакет мобільного оператора UMC та поїхали в село. Взагалі мама планувала телефон для молодшої доньки, але Міранда вчепилася в нього мертвою хваткою, пояснюючи, що у сестри для зв’язку завжди є телефон сусідів, а от сама Міранда має лише таксофони. І тому має проблеми з пошуком роботи, бо потенційним роботодавцям банально нікуди їй передзвонити. Мама погодилася та віддала телефон Міранді.

Першим повідомленням, яке відправила Міранда, було смс Далілі. І його зміст складався з кількох англійських букв, бо Міранда не одразу розібралася, як на телефоні перемикати мову і взагалі відправляти ті смс.

Відповідь подруги прийшла миттєва та цілком очікувана «Це хто?». Міранда з горем навпіл знайшла де перемикається мова й відправила подрузі наступне смс, вже зі своїм прізвищем, набраним через пробіли, бо телефон вперто намагався написати щось інше (працювала система Т9). Даліла тут же  передзвонила.

— Міра? Це дійсно ти?