20.2

Ліза

— Лізо, ти йдеш? — озирнувся Олександр на дружину, що зупинилася витерти хусточкою піт.

— Так-так. Фух, жарко сьогодні, — кивнула Ліза поспіхом наздоганяючи чоловіка непоказною дорогою. Дорога вела до входу на територію сольової шахти, куди вони вирішили з’їздити на екскурсію. І оглядаючи типову промислову територію, що відкривалася їх поглядам, Ліза вже сильно сумнівалася, що заради цього варто було їхати 50 км від Слов’янська, поряд з яким вони нині оздоровлювалися в санаторії.

Традицію щороку їздити до санаторію завів Олександр, бо до здоров’я ставився серйозно. Ліза ж із більшим задоволенням посиділа б вдома, але вік давався взнаки та й рекомендацій  лікарів з кожним роком ставало все більше. А ігнорувати їх, то, на жаль, теж поганий варіант.  Тож вони з Олександром регулярно їздили до Трускавця, в Щурове на Блакитні озера, до Святогірська. В Щурове найчастіше, хоч там і водилися непристойно солідні комарі. Зате природа вражала широкими піщаними пляжами, бірюзовими озерами, прозорими сосновими лісами, навколо яких влітку такий густий запах хвої та живиці, що те повітря можна пити, як вишуканий чай.

Взагалі місцина навколо річки Сіверський Донець вражала різноманітністю краси: білі крейдяні гори, золоті піщані пагорби, ліси, скелі, степ, озера, байраки. Там можна було знайти пейзаж та заняття на будь-який смак. Збирати гриби, трави, ягоди, ловити рибу, полювати, купатися, засмагати, милуватися дикою природою, смажити шашлики, варити рибну юшку, ловити метеликів. Одним з улюблених місць на Сіверському Донці у Лізи був Святогірськ, бо там, на протилежному березі ріки розташовувалися високі, вкриті лісом крейдяні бескиди мальовничо увінчані монастирями та білою великою статуєю Артема. Останніми роками санаторії у Святогірську покращилися, але й людей побільшало. Це вже давно не ті дикуваті пагорби, до яких Ліза з Олександром колись їздили з наметами аби дертися на гору Артема козячими стежками. А дерлися ж. Як дурні, в спеку підіймалися з молодшим сином на ту гору, щоб помилуватися пейзажем. Втім, тоді вкриті густими лісами білі гори окреслені синявою ріки та неба дійсно здавалися варті були тих подвигів. А на зворотному шляху вони тоді ще й до монастирських печер полізли. Але, варто визнати, після спеки літнього дня, прогулятися у прохолоді було приємно. Хоч самі печери Лізу не вразили. Вона взагалі не сильно полюбляла підземелля. Їй більше до вподоби були степові простори чи затінок лісу. Ліза мимоволі пригадала, як вони з чоловіком після повернення з Ірану та купівлі машини, вперше поїхали власним автомобілем до Блакитних озер. Тоді, після спекотного посушливого Ірану  ці озера й ліси їй здалися раєм. Навіть ескадрильї голодних комарів не могли перебити шаленої насолоди від свіжого, насиченого вологою повітрям, шепоту дрібних хвиль об пісок, шелесту листя та очерету, аромату хвої. Часом, щоб оцінити красу рідного краю треба його втратити, порівняти з чужими землями.

Цього року Олександр, за рекомендацією колеги, обрав санаторій на озерах поряд зі Слов’янськом. І був не сильно задоволений своїм рішенням. Людей багато, сервіс посередній, природа «не дотягує». Хіба що лікар, через якого Олександр власне й вирішив сюди їхати, дійсно виявився відповідальним (оце б у їх міській лікарні так носилися з аналізами!) та гарним спеціалістом (ефект від призначених процедур відверто радував). Лізу ж біганина з аналізами завжди дратувала, а от санаторій сподобався. Чистенькі кімнати, триразове дієтичне харчування (не сушити голову над меню, то окремий тип щастя), лікувальні процедури. Природа тут справді виявилася не така велична, як навколо Блакитних озер чи Святогірських монастирів, але теж непогана. Ліс, пляж, озера і комарі скромні (а не розміром з горобця). Озер  поряд з їх санаторієм виявилося кілька: Ріпне, Солоне, Вейсмове та ще якісь невеличку, безіменні. Всі колишні, карстові водойми з лікувальною ропою. Озеро Солоне виявилося найтеплішим, Ропне – найкрасивіше, бірюзове, майже, як у Щурово, а Вейсове – найглибше, сягало майже двадцяти метрів та мало легенду про давні затоплені солеварні. Про копальні Лізі та Олександру  розказав місцевий кумедний (на вигляд сторічний, але непристойно жвавий) дідусь, котрий чомусь вважав своїм святим обов’язком провести їм екскурсію. Розказав мішок місцевих легенд про солеварні, привидів  та запевняв, що в цих озерах ще козаки лікувалися грязями та ропою. Та й взагалі той дідусь виявився непристойно балакучим і багато знав про Донецькі водойми. Розказував про Соледарське озеро неподалік Артемівська, яке має глибину близько ста метрів, «гріється» шахтними водами і може мати температуру до +30. Про Клепан-Бицьке озеро, котре є домівкою для 50 видів птахів, включно з рідкісними скопами. Про Курахівське водосховище, з площею понад 15 кв. км, яке побудували для охолодження Курахівської ТЕС і де нині ловлять коропів вагою понад 15 кілограмів. Останнє Лізу та Олександра взагалі не зацікавило, бо риболовлею вони не захоплювалися (та й рибу більше поважали морську), а знайоме Курахівське водосховище, над яким з будь-якої точки в першу чергу видно труби ТЕС, взагалі не сприймали за зону відпочинку. Звичайно, це не відстійник поряд з шахтою, але й до курортного пейзажу суттєво не дотягує.

А от порада того балакучого старигана відвідати соляні шахти, Олександру прийшлася до душі. Бо, як не дивно, там він ніколи не бував. Тому у передостанній день відпочинку, Ліза з чоловіком поїхали на екскурсію у Соледар. І ось, якихось 50 кілометрів і вони у невеликому місті, яке мало чим відрізняється від більшості шахтарських міст Донецької області. Тихе, маленьке, робоче.

— Мда, я очікував, шо «Артемсіль» має солідніший вигляд. Таке ж знамените підприємство, — критично мовив Олександр, проминаючи невисокі металеві ворота на коліщатках, що вели до входу на територію сольової шахти.