19.2

                                                                                Ліза

— О, ма, шо готуєш? — зазирнув до кухні молодший син Лізи втягнувши носом аромати.

— Шурпу, — відповіла Ліза, нарізаючи картоплю.

— Так батя ж наче не любить баранину, — хмикнув син.

— А у мене буде шурпа на яловичині.

— Так то ж вже не шурпа, — махнув рукою син.

— Ой, знайшовся мені тут великий кулінар і знавець кухні, — відмахнулася Ліза.

— А шо я, я нічого. Так казали в грецькому ресторані, де ми ювілей шефа святкували, — розсміявся син. — Пахне смачно.

— Обдати будеш? Смачна «не шурпа» вже скоро буде готова, — спитала Ліза озираючись.

— Та ні, ма, іншим разом. Вже маю їхати, я лише малого закинув. Сєня, знімай рюкзак, відчепись від кота та йди сюди! — крикнув син в бік коридору. Звідти пролунало сердите котяче шипіння, тупіт і за мить біля Сергія з’явився онук Лізи.

— Іди сюди, мій золотий. Мий ручки, скоро будемо обідати, — привітно посміхнулася Ліза хлопчику, висипаючи картоплю у каструлю з м’ясним бульйоном та витираючи руки рушником.

— А шо у нас на обід? —  так само, як батько, потягнув хлопчик носом.

— Шурпа, —  відповіла Ліза.

— Шур шо? — округлив очі онук.

— Сам ти «шур-шо», розсміявся син, — Так, все, мам, я побіг, бо вже спізнююся. Сєня, слухай бабусю і після обіду сідай за уроки, — махнув рукою син та зник за дверима.

— Так, мій золотайка, спочатку помий руки, бо ти ж з котом носився, — звично відправила Ліза онука до ванної кімнати. — А потім я тобі розкажу, шо таке шурпа.

— Вона смачна? — з підозрою спитав хлопчик, вже повертаючи в бік ванної кімнати й водночас пробігаючи поглядом по кухні та зупиняючись поглядом на вазочці з цукерками.

— А коли це у мене було шось несмачне? — демонстративно обурилася Ліза.

— А можна мені не оцю шуршу, а макарони з котлетою?

— Шурпа значно смачніша за макарони, а м'ясо в ній — таке ж саме, як у котлетах, —  посміхнулася Ліза, акуратно куштуючи свою страву на сіль та міркуючи, як швидко лине час. Наче ще вчора ця дитина тільки вчилася ходити, а зараз це вже допитливий непосидючий школярик.

З переїздом Ліза отримала не лише можливість частіше бачитися з синами та онуками, а й додаткові завдання, як то водити онука до школи та на заняття спортивної секції. Іноді, як сьогодні, онука забирав син. Арсеній був розумним хлопчиком і таким моторним, енергійним, що навіть після уроків та двогодинного тренування, скакав м’ячиком. Ліза раділа та дивувалася його активності, адже Сергій в дитинстві був тим ще ліниськом. От і зараз, не встигла вона повернути кришку каструлі на місце, як онук вже помив руки та прибіг.

— То шо таке ця шурпа?

— Суп, наваристий м’ясний грецький суп, — посміхнулася онуку Ліза.

— Грецький? Його варять греки? А з чого його варять? А чому він має таку дивну назву?

— заторохтів малий.

— Бо так склалося. Шурпа означає «суп з м’яса». І це не просто суп, а суп для чемпіонів. А ти ж у мене чемпіон? — відповіла Ліза нарізаючи зелень та пригадуючи, як її мати казала  “справжня шурпа має бути настільки навариста, щоб ложка стояла і життя здавалося смачнішим”. Для матері шурпа була символом свята, достатку, щастя від того, що всі діти нагодовані. А в дитинстві Лізи це було майже нездійсненою мрією. У голодні післявоєнні часи, в їх домі не те що м’яса, зайвої скоринки хліба не було. Та в ті часи бульйон з курячої лапи, яку мати змогла принести з роботи, вважався святковою стравою. Це було однією з причин, чому матір радила Лізі вчитися на кухара – людина, яка працює з їжею, має менше шансів померти з голоду. І вона мала рацію, працюючи у сфері харчування, Ліза завжди мала доступ до продуктів, баз, можливість діставати «дефіцит». В часи коли старший син вчився в інституті, вона щомісяця відправляла йому посилки з їжею. В ті часи у Донецьку було непогане постачання,  а от в Брянську, де вчився син, полиці просто лякали пусткою. А звичайну гречку там могли купити лише діабетики і в аптеці.

— Так, я чемпіон! — розплився гордою посмішкою онук, який нещодавно виборов призове місце у своєму першому турнірі по карате. — То шо в цьому шурпосупі для чемпіонів є? — Арсеній поставив табуретку й заскочивши на неї спробував підняти кришку каструлі.

— Куди! Воно ж гаряче, — Ліза вчасно перехопила руку онука та взявши рушника підняла кришку. Онук з цікавістю зазирнув до каструлі. — Дивися, тут є м’ясо, картопля, морква, цибуля, солодкий перець, помідори, зелень зараз додам, спеції…— почала розповідати Ліза.  

— Фу, цибуля, — скрився малий. — А де вона тут?

— Не бійся у тебе в тарілці її не буде, — заспокоїла малого Ліза, повертаючи кришку на місце, — І давай-но ти відійдеш від пічки, мій золотайка?

— Точно не буде? — підозріло спитав онук зістрибуючи з табуретки.

— Точно. Тобі в яку тарілку насипати шурпу в цю, чи цю? —  розвернулася Ліза до шафи з тарілками показуючи варіанти вибору.  

— Ту, з ведмедиком, — ткнув пальцем онук в свою улюблену.