18.2

— Ба, твоя любов до цих мисочок, б’є всі рекорди, — посміхнулася Міранда, спостерігаючи, як Ліза звично наливає з металевої мисочки окріп в чашки. — Я так розумію електрочайник у тебе виключно деталь інтер’єру?

— Мені так зручніше. І швидше, — відмахнулася Ліза. Чайники їй сини продовжували дарувати вже, здається, суто зі спортивного інтересу. Останній, електричний, був, ніби й зручний, проте звички, то таки непереборна штука.

— От дуже сумніваюся, — хмикнула онука, наминаючи за столом картоплю з сосисками.

Ліза посунула чашку з кавою до онуки, дістала з кухонної шафки печиво. Дверцята шафки знову не закрилися.

 — Отже ж! — сердито видихнула Ліза й дістала з шухляди поряд з ложками викрутку. Звично трохи натиснула на край кріплення вередливих дверцят.

— Шо це з ним? Воно ж нове, — здивовано кліпнула на це онука.

— Та, отож, все ніяк нормально не відрегулюємо. Вже тричі майстра викликали, але минає тиждень два і дверцята знову то не закриваються, то заїдають, — зітхнула Ліза. — Вже й папа твій там шось підкручував. Але допомогло ненадовго.

— Якийсь сумнівний той ваш майстр. Чи меблі, — округлила очі Міранда. — У дідуся Колі сторічна шафа пристойніше поводиться.

— Та, порівняла, у нього ж золоті руки, — зітхнула Ліза, повертаючи викрутку на місце.

— Є таке. Правда заморочується сильно. Бабуся столик на кухню попросила, так він змайстрував прикольний такий, з різьбленими ніжками, дверцятами, шухлядками. Але робив так довго, шо бабуся вже сварилася «шо ти ото морочишся? Я ж попросила просто стіл», — розсміялася онука.

 — Отож. Це вам не дід Саша, цей настільки звик керувати, що вже і не пам’ятає з якого боку й братися за викрутку, — жартома відмахнулася Ліза. Іноді необхідність тримати на кухні зовсім не жіночий інструмент її таки дратувала. Втім, у кожного свої недоліки.

— О, ба, а я тобі казала, що отримала права? Ща покажу, — раптом підірвалася з-за столу онука й побігла в спальню, де лежали її речі. А за мить повернулася та простягнула Лізі невеликі заламіновані права.

— О-о, коли це встигла? — здивувалася Ліза.

— Та на днях. Папа курси оплатив.

— Який молодець. Вітаю. А у діда твого права у вигляді книжечки, — Ліза здивовано роздивлялася права з фотографією Міранди, міркуючи, що курси в автошколі вартують не три копійки і навряд чи син сказав своїй другій дружині про такі витрати. Й не хотілося б щоб вона  дізналася, бо ж занадто болюче реагує на кожну копійку, що йде до дітей від першого шлюбу.

— Так це ж нового зразка.

— А-а-а. І на чому збираєшся їздити? Дід, наче, машину не обіцяв.

— Ой, та хай лежать, вони ж їсти не просять. А уміння за плечима не носити, — зовсім не засмутилася онука, — Але папиним ланосом я вже кермувала, коли ми в село їхали. Правда, вже за Донецьком на курахівській трасі. І коли розігналася до 90км/год папа почав трохи нервувати. Хоч там же дорога пуста. Але було прикольно. Взагалі класно уміти водити машину! — торохтіла онука, абсолютно не переймаючись примарними перспективами ту машину отримати.

— Ой, не знаю, мене таке ніколи не спокушало, — похитала головою Ліза. — Далеко мені до послідовниць Паши Ангеліної.

— А до чого тут якась революціонерка? —  кліпнула на неї онука.

— Тобто — якась революціонерка? Ти не знаєш, хто така Паша Ангеліна? Чому вас в тому університеті учать? — сплеснула руками Ліза.

— Переважно праву і як ним користуватися, — хмикнула онука.

— І ти нічого не чула про цю знамениту трактористку? —  щиро здивувалася Ліза.

— А-а-а, то вона трактористка. Ну, ім’я чула. І чим вона така знаменита? — Я думала після війни багато таких було. Нестача чоловіків і все таке, — знизала плечима Міранда.

— Так, після війни дійсно багато. Але почалося це до війни і Паша Ангеліна була перша така в наших краях. Вона ще у 1933 році стала бригадиром жіночої тракторної бригади. Знаменитість була всесоюзного масштабу. Трактористка, викладач, делегат кількох з'їздів КПРС, мала гарні стосунки з самим Сталіним і навіть пряму телефонну лінію зв’язку з Москвою.

— Фігассє трактористка, — недовірливо похитала головою Міранда. — У мене було інше уявлення про представників цієї професії.

— Я ж кажу, велика була знаменитість, — кивнула Ліза сідаючи за стіл, та кидаючи в свою чашку кави дві таблетки сахарину. — А ще вона наша землячка – зі Старобешівського району. З нами колись в санаторії відпочивала фанатична послідовниця Паші Ангеліної, здається ту жінку звали Марина. Вона теж була родом з того району. За прикладом Ангеліної та Марина колись пішла вчитися на трактористку і все життя з тим трактором працює. Втім, воно й не дивно, свого часу Паша Ангеліна стала взірцем для тисяч дівчат. Та ж Марина, розказувала, шо мріяла стати шофером, або трактористкою, з тих часів, як школяркою побачила Пашу Ангеліну на їх машинно-тракторній станції. Казала, Ангеліна мала саме такий вигляд, як на газетних фото і взагалі стала її ідеалом. А потім у них в сільській школі проводили експеримент — старшокласників навчали роботи на тракторі. Марина хвалилася, що єдина з дівчат десятого класу склала іспит на права, а після випускного прийшла працювати до їх радгоспу. Пізніше правда ще закінчила ПТУ за фахом «тракторист-машиніст», але потім понад двадцять років пропрацювала трактористкою. І два її сини стали механізаторами і онуки також пішли вчитися на трактористів. Твій дід тоді жартував, що добре, що у неї сини, а не доньки, а то й дівчат би загнала на трактор.