Розділ 18

Міранда

До Міранди на ночівлю в гуртожиток заскочила мама. Як завжди з мішком документів, розповідями та озвученням питань, щодо яких доньці треба терміново проконсультуватися у юристів-викладачів. Сусідки саме роз’їхалися, тож Міранда маму нагодувала (мівіна + сосиски, які привезла мама), зводила в душ (вдома такої розкоші не було) і вони саме обговорювали, чи варто Міранді самій озвучити питання викладачу, чи привести маму на факультет, коли у двері постукали. Міранда відкрила, очікуючи чергового шукача солі/цукру/електродрилі, й здивовано кліпнула. В тіні їх блока (блочні двері, як завжди, були відчинені, а лампочка там знову перегоріла) стояла висока худорлява фігура в чорному.

— Макс? Привіт,  — трохи розгубилася Міранда такому гостю, бо Макс був не з гуртожитку і навіть не з університету. А стороннім людям, зазвичай, для потрапляння в гуртожиток потрібно було спочатку викликати того, до кого він іде, а потім полишити на вахті свої документи і пропуск студента, гостем якого він записується. Макс цю вимогу якось обійшов.

З Максом Міранда познайомилася кілька місяців тому у адвоката, де вона, з подачі мами, пробувала працювати. Цього адвоката Мамі порадили в штабі партії соціалістів. Сказали гарний спеціаліст, який не боїться братися за скандальні справи. За збігом обставин офіс цього адвоката розташовувався неподалік корпуса ЕПФ, тож мама туди прийшла разом з Мірандою. Адвокат дав кілька порад, але за мамину справу не взявся, оскільки на той момент займався переважно кримінальними справами і своєю, бо сам,  як виявилося, не так давно звільнився. За ґрати він потрапив під час попередніх президентських виборів, коли працював у штабі кандидата Мороза. Хтось з креативних діячів того штабу, наче, вирішив надрукувати листівки з повідомленням, що Кучма (тодішній кандидат і президент) помер. Про листівки звідкілясь почули правоохоронці (на той момент по суті захисники інтересів Кучми, як верхівки чинної влади), і вмить розгорнули активну пошукову діяльність. Загальний тираж розчинився у небутті (чи то встигли утилізувати, чи то не встигли надрукувати), але пару тих листівок якимось чином знайшли у адвоката - Салова (сам він стверджував, що менти їх тупо підкинули). Хай там як, але адвоката запакували, посадили й почати радісно «шити справу». Соціалісти підняли бучу, заявили про політичні переслідування, навіть вивісили у Верховній Раді плакат «Волю-Тимошенко, Волю-Салову».

 Так, опинившись за ґратами, адвокат Салов отримав несподівану рекламу, підтримку, місце серед кандидатів у парламентських перегонах (мученики в списку, то завжди гарний хід), та за деякий час вибрався на волю зі статусом «політв’язня» та борця проти влади за справедливість. Й тут же почав судитися з державою за політичне переслідування. Пізніше мама розказувала Міранді, що однією з причин відмови взятися за її справу було те, що доки Салов «сидів», то, щоб його не чіпали, він наобіцяв сокамерникам ледь не довічний захист. Тому й не має тепер часу, бо досі носиться реактивним віником, закриваючи «борги». Так це, чи не так, Міранда не розібралася, хоч і витратила деякий час приміряючи на себе роль помічника адвоката.

Салов Сергій Петрович справляв своєрідне враження, проте точно не нагадував лицаря, що захищає знедолених. Взагалі, він мав звичку не дуже заморочуватися справами дрібних клієнтів («Міра — склади апеляцію» і байдуже, що Міранда ще жодної в житті не складала), не дуже добре відгукуватися про людей, постійно поспішати, емоційно лаятися, робити купу речей одночасно й навіть машиною кермував в стилі «ой, блін, тут же ще й кермо треба крутити!». Може він і був гарним адвокатом, але працювати у нього Міранді не сподобалося, бо її робота полягала переважно в тому, щоб відповідати на дзвінки (найчастіше говорити, що адвоката нема, навіть коли він був), зустрічати клієнтів (від яких Салов теж часто досадливо відмахувався), ходити на пошту й іноді друкувати чи складати якісь документи. Коротше, не дуже цікаво, місцями неприємно (не любила вона людям брехати), ще й часу на навчання стало менше. Тож вже за місяць Міранда дременула з тієї «підработки», полишивши від того досвіду суперечливі враження. До отриманих надбань можна було зарахувати вміння працювати з глючним принтером, факсом і знайомство з Максом. Макс іноді заходив до адвоката в «офіс», яким слугувала досить пошарпана двокімнатна «хрущовка». Загалом, ці двоє поряд мали контрастний вигляд: огрядний, прудкий Салов з повадками самовпевненого неохайного пролетаріату і худий, високий Макс з манерами аристократа й лексиконом, він якого у Міранди часом в’яли вуха.

Знайомство з Максом у Міранди почалося з його трохи здивованого: «Опа, а хто це тут у Петровича такий цікавий?» та кількох сумісних походів містом (йти було в один бік)». Макс жив буквально поряд з корпусом ЕПФ, був на кілька років старший (за враженнями на пів життя), розумний, саркастичний, впевнений у собі й дуже незвичний. Він був одружений (про це обмовився Салов), через що Міранда в принципі не розглядала його в ролі залицяльника. Власне, поряд з Максом вона почувалася, як дрібне кумедне кошеня під зацікавлено-поблажливим поглядом добермана, звиклого однією лапою душити отруйних змій. Спілкуватися з ним було неймовірно цікаво й водночас настільки дивно, ніби вони з різних планет. Адвокат з приводу їх дружди спробував жартома на щось натякнути, проте під здивованим поглядом Міранди швидко змінив тему.

Макс мав живу виразну міміку, іронічне, тотально-чорне почуття гумору, критично-цинічний погляд на світ, незвичну ауру небезпеки і, несподівано, доброти (останнє старанно маскував). Він густо пересипав свою розмову нецензурною лайкою, а коли Міранда спитала «навіщо постійно лаятися?», бо ж явно не від нестачі словникового запасу (його інтелект впадав в очі першим),  Макс невимушено відповів. «А я не лаюся, я матом розмовляю!». І це дійсно було так, хоч Міранда абсолютно не розуміла такий стиль. Власне, для спілкування з ним, їй доводилося користуватися набутою ще селі звичкою подумки перекладати нецензурний потік на нормальну мову.