17.2

Ліза

Приємно пригрівало травневе сонечко, співали пташки, здалеку ледь долинав гул міста. Неділя радувала теплом, тож Ліза вирішила скористатися гарною погодою та посадити цибульку та редиску. Вона саме закінчувала грядочку, коли у двір зайшов старший син.

— Олеже, — радісно підвелася Ліза, бо вже й не очікувала, що він прийде. З того часу, як син почав працювати в футбольному клубі, він став майже невловимим. Олександр вже кілька разів просив його прийти пообрізати куші, а він все не міг знайти часу.

— Привіт, ма, — кивнув син, та знявши легку курточку, повісив її на цегляний парапет ґанку.

— Зачекай хвилинку, я лише рядочок досію і … — почала Ліза.

— І побіжиш годувати «голодну дитину», — посміхнувся син у вуса. — Ма, не поспішай. Я планував почати з саду, а вже потім чай і батькові настанови, — зупинив її син та діставши з кишені джинс секатор, почав обрізати кущі троянд.

— У мене там є паска. Свячена. Ми зранку з батьком ходили святити до тієї невеличкої церкви за Критим ринком, біля якої будують храм. А ви не ходили?

-- Ма, я тебе прошу. Марнувати рідкісний вихідний на цю ритуальну дурню? Щиро дякую, у мене є значно цікавіші заняття, — хмикнув син. — Я здивований, шо батя таким почав цікавитися. Ви ж, наче, покоління атеїстів.

— У нас вже не той вік, щоб атеїстами бути. Та й часі нині інші, — посміхнулася Ліза, мимоволі згадавши що у молодості їй би й на думку не спало іти до церкви взагалі, а особливо на великі свята. За подібне тоді очікувало забагато неприємностей. За часів дитинства Лізи за таке могли «посадити» чи розстріляти, за часів юності – виганяли з навчальних закладів, за часів молодості – звільняли  з роботи  з «вовчим квитком». Та й нікуди по суті в ті часи було ходити. Єдиний в Донецьку храм, який пережив революцію і 30-ті, Свято-Миколаївський храм, був знесений у 1963 році. І нехай потім, кажуть, під храм було переобладнано житловий будинок, Ліза погано уявляла, хто туди ходив. Тож не дивно що і діти у неї виросли зі скептичним ставленням до віри.  

— Зате зараз просто рай для бізнесменів в рясі, — кивнув син. — Та й без ряси проповідники непогано собі секти збирають.

— Як у вас справи? — вирішила Ліза змінити тему.

— Та нормально, працюємо. База будується, футбольний клуб розвивається, нові гравці є, кольором, ну викапані шахтарі, от просто з забою і без душу. По нашому, правда, нібельмеса не говорять, зате з м’ячем на ти, — неквапливо говорив син, вправно клацаючи секатором. — Лебедів нещодавно привезли нам на Кіршу. Я очікував побачити величних птахів, а нам дістали з вантажівки два десятки худих, брудних замизганих нещасть. Гуси-гусями, як у бабусі Марії на гусятнику. Тиждень вичухувалися, але нічого, вичухалися, зараз вже дійсно лебедів нагадують.

— То ти там не лише полями-лісами завідуєш, а вже й зоопарком? — посміхнулася Ліза.

— Ага, мультизадачність наше все. Ще полишилося ферму відкрити і пшенички навколо футбольних полів посіяти, — посміхнувся син. — Та мені ж не звикати, лісництва на самозабезпеченні я вже проходив.

— От тільки там ти не працював майже без вихідних… —  зітхнула Ліза.

— Ну, усюди є свої недоліки, — знизав плечима син. — Можна піти в зеленбуд і бути вдома щодня вже після 17ї, зі святкуванням усіх державних свят, але ти ж знаєш, які там зарплати. Хоч озеленення міста зараз і починає потроху оживати. Кажуть, є амбітні плани повернути Донецьку статус міста мільйона троянд. Ти знала, що наше місто з 70-х років вважалося одним з найзеленіших промислових міст світу? І ми досі тримаємо марку. Британці, що до нас приїжджають, регулярно вражаються, що шахтарське місто може бути таким зеленим. Мене взагалі завжди дивувало, чому у символіки нашого регіону акцент на чорно-червону палітру. Ні, ну зрозуміло, чорні терикони, червоні троянди, але ж у нас є ще багато зелені: парки, ліси, поля, посадки. А символіка якась поховально-бандерівська. І символіка «Шахтаря» в тому ж дусі, хіба що відтінок трохи інший. Хоч би поле зелене домалювали.

— О, Олеже, ти вже тут! — пролунав голос Олександра від порогу. —  Лізо, а ти що робиш в городі? Сьогодні ж Пасха. Накривай на стіл.

— Привіт, па. Не поспішай. У мене тут десь на пів години роботи, — відповів син, проте відклавши секатор підійшов до батька привітатися.

— Та свято ж, — спробував відмахнутися Олександр.

— Правильно, зручна можливість зробити щось корисне вдома. Я ж до цих троянд вже місяць їду, — кивнув син.

Ліза поспіхом закінчила сіяти та пішла в дім накривати стіл, доки є рідкісна можливість посидіти з синами в тісному сімейному колі. Навряд чи Олег довго займатиметься садом. Хоч, догляд за рослинами це саме та царина, де син міг посунути авторитарний спосіб спілкування батька.

Невдовзі Лізі на допомогу спустилася з другого поверху невістка молодшого сина. Сам син долучився до суто чоловічого обговорення саду. Було кумедно спостерігати з вікна, як Олег з секатором скаче навколо кущів і дерев, а Олександр з молодшим сином щось йому розказують, показують та й загалом вдають важливих керівників. При тому, що обидва в тих рослинах такі експерти, що сливу від абрикоси не завжди відрізнять.

Коли чоловіки таки зайшли в дім, у Лізи вже був накритий стіл, в центрі якого стояла освячена паска в оточенні пофарбованих крашанок.