Розділ 17

Міранда

— Привіт, Тоню. Куди біжимо? — махнула Міранда однокурсниці, котра поспіхом крокувала переходом між двома корпусами.

Після зимової сесії, на початку 2002 року відкрили добудовану частину нового корпусу ЕПФ (на його фоні тепер стара частина більше нагадувала скромну добудову). Але, доки завершувалися роботи по периметру будівлі, вхід до нового корпусу зробили через другий поверх старого (пробили колись зовнішню стіну садочка). Тож спочатку орієнтація в тому лабіринті, являла собою завданням з зірочкою (щоб потрапити у кабінети лівого крила першого поверху нового корпусу, треба було зайти на другий поверх старого, перейти в новий, піднятися на третій поверх, а потім іншими сходами знову спуститися на перший поверх нового корпусу). Внутрішнє подвір’я та частина території перед новим головним входом, були ще не повністю облаштовані, але сама будівля вже могла слугувати картинкою для листівки: красиве архітектурне рішення, п’ять поверхів, дах вкрито яскраво синьою металочерепицею, світлі стіни, на двох з яких великими сріблястими буквами зазначено назву Університету та факультету.  Та й всередині було гарно: все нове, у коридорах вітрини з нагородами студентів, картини на стінах, хромовані бильця, панорамні вікна, живі квіти, безліч різноманітних аудиторій (похилі, панорамні, великі, маленькі) з новими меблями, ще одна, більша бібліотека з комп’ютерами обладнаними доступом до спільної мережі, з виходом в інтернет та базою законодавства «Ліга», просторе кафе, спеціалізовані кабінети. Мрія, а не умови для навчання. Втім, студенти швидко «освятити» нову будівлю. Буквально першого ж тижня після відкриття, двійко майбутніх юристів дуркували і один з них примудрився пробити діру в гіпсокартоні. Тож тепер одна зі стін коридору нагадувала кадр з мультфільму «Мисливці на привидів» (мала химерну пляму трохи іншого відтінку, наче в стіну врізався зелений Slimer).

— В нову бібліотеку, якщо не заблукаю, — привітно посміхнулася Тоня поправляючи окуляри. — Привіт.

— Ой, так, я до неї вчора потрапила з третього разу, — розсміялася Міранда. — Лабіринти, майже, як у тебе в Макіївці.

З Тонею Міранда дружила ще з першого курсу (познайомилися під час виступу на одному з творчих вечорів). Ця дівчина вчилася у бюджетній російськомовній групі, проте не мала притаманного більшості тих студентів шикарного фінансового забезпечення, а ще носила окуляри, що товщиною скелець нагадували акваріуми. Проте, це абсолютно не заважало Тоні прекрасно вчитися та демонструвати мішок різноманітних талантів. Вона була комунікабельною, з гарним почуттям гумору і віддавала помітну перевагу вивченню кримінального права. Міранда з Далілою якось приїжджали до неї в Макіївку на день народження (було весело, хоч основні веселощі і почалися з сердитого шипіння Даліли, яка звично вдавала головного шоумена, «Вмикайся, Міро! Я не можу одна працювати»!). Тоня тоді їм детально розказала як до неї доїхати, але, якби особисто не зустріла на зупинці, то подруги б навряд чи знайшли її будинок. Нумерація там виявилася ну дуже загадкова.   

— Я тебе попрошу, за заплутаністю адресної системи моя Макіївка є лідером в Україні! — посміхнулася Тоня. — А тут просто невеличка фізкультпрограмма з тренування логіки.

 — Ага, як каже Жирний: «Тренуйте, дітки, апарат мислення, він дуже допомагає в житті», — розсміялася Міра.

— О, Міро, а я тебе шукаю! Я приніс тобі Толкієна, — пролунало поряд і дівчина подумки закотила очі. Зі сходів їй назустріч вийшов Кирило.

— Привіт… Дякую, — зітхнула Міранда, зупиняючись. Тоня побігла далі.

Кирило продовжував ходити тінню за Мірандою й таки вимучив згоду на похід з ним у кіно. Повів на «Володаря перснів». І перша частина цього фільму настільки сподобалася Міранді та обурила відсутністю закінчення історії, що вона необачно пообіцяла сходити з Кирилом на продовження. Втім, трохи оговтавшись, дівчина зрозуміла, що значно швидше буде прочитати книгу по якій було знято фільм, про що й сказала Кирилу. Водночас дуже сподіваючись, що до випуску продовження фільму, цей хлопець забуде про її необережну обіцянку і взагалі знайде собі інший об’єкт уваги.

Кирило своєю «незмінністю курсу» відверто дивував, а часом і дратував. Об його наполегливу тактовність безсило розбивалися всі таланти Міранди, акуратно переміщати небажаних залицяльників в категорію друзів. З Кирила б вийшов чудовий друг, приятель, але цей хлопець намертво вчепився в роль нещасного закоханого. З ним бувало цікаво, але шалено тисло постійне відчуття провини за те, що Міранда не має до нього аналогічних почуттів. Тож, попри всі його старання та численні поради «придивитися до гарного хлопця», які звучали від одногрупниць, сусідок по кімнаті, мами (Кирило й з нею примудрився познайомитися!) та, навіть, Даліли, (останнє взагалі дивно, бо Кирило Далілу терпіти не міг), Міранда, як могла, продовжувала ухилятися від його залицянь. Сваритися з ним було неможливо (це як підняти руку на вірного собаку), уникнути теж (майже щодня мали спільні лекції), тож найчастіше їх спілкування закінчувалися ганебною втечею Міранди з-під його закохано-нещасного погляду. Ну не могла вона йому намалювати кохання! Та вона поряд з ним почувалася так, наче її зараз запхнуть під скло й повісять на стіну, як святиню! А Міранду зовсім не цікавила роль обожнюваного предмета інтер’єра, нехай з неї і обіцяють здувати пилинки! Та їй цікавіше було спілкуватися навіть з «Робочим обличчям», що оселився на її поверсі. Той хлопець може й не був настільки розумним, перспективним та забезпеченим, зате дуже кумедно реагував, коли вони випадково перетиналися чи вона заскакувала до їх кімнати з якихось організаційних питань.