Розділ 16

Міранда

— Ця школа мене доконає! То шестикласники вимагають показати паспорт, бо не вірять, шо нам є по 18, то старшокласники клеються! — почала обурюватися Даліла Міранді,  варто було їм вийти зі школи, де вони нині проводили уроки права. 

Вчителювали подруги в рамках діяльності юридичної клініки «Про боно» (від лат. pro bono publico — «заради суспільного блага»), яку організували на ЕПФ. В цій клініці студенти під керівництвом викладачів надавали безкоштовні консультації населенню та викладали у школах основи права. Міранді з Далілою за розподілом дісталася школа неподалік, поряд з площею Бакинських комісарів (за гарної погоди вони туди ходили пішки). Ця школа здивувала Міранду металевою решіткою на вході та жорстким обмеженням входу-виходу. Такий собі форт Нокс, при вході до якого кожного разу питали паспорт, уточнювали які уроки дівчата ведуть, в якому класі, перевіряли розклад. А щоб вискочити до магазину, треба було ледь не ритуальний танок перед вахтером станцювати. Для Міранди таке тотальне обмеження свободи здавалося дикістю, а от Даділу такі засоби безпеки не сильно дивували (казала, у них в школі було щось подібне), хоч вона й відчайдушно лаялася на незручність.    

А от школярі були типові. Кілька слухняних відмінниць, кілька кручених, як дзиґи,  балакучих шибеників і основний загал, що, як флюгер, реагував на найменші зміни атмосфери в класі. Міранда у своїй школі іноді підміняла учителів, то приблизно уявляла чого очікувати, тому зовсім не здивувалася, що діти сприйняли появу двох студенток-вчителів, як розвагу. Варто було зникнути за дверима директору, яка відрекомендувала дівчат, як учні заходилися «тестувати» вчителів. Почали з заяв «Щось ви занадто молоді, вам хоч по 16 є?» та здивованого «А нашо нам те право?» й швидко та невимушено перейшли до питань на зразок: «У мене тут брата «взяли» за крадіжку. Підкажіть, що робити?» або «А якщо я вкраду бухту мідного дроту, то на скільки мене посадять?». Тож уроки проходили весело. Учні писали (далеко не всі), слухали (хто, як умів), бешкетували, а часом і «убивали наповал» впевненими фразами на зразок: «Право — це обов’язок людини жити по праву». Уроки подруги вели раз на тиждень і в ролі вчителя виступали по черзі. Коли вчителювала Міранда, то «працювала» переважно 2/3 класу, які здатні були слухати, доки Даліла феєрично сварилася з головними шибениками. Коли подруги мінялися ролями, то шибеники сиділи переважно тихо чи ставили питання +- в тему. Принаймні, як вони ту тему розуміли. Практика показала, що роль «ходячої совісті» Міранді давалася значно краще за роль «головного атракціону».

— Коли встигли? — здивовано кліпнула на подругу Міранда, адже вони майже весь час були разом і жодного старшокласника поряд з подругою вона не бачила.

При цьому Міранда зійшла з тротуару вздовж проспекту Богдана Хмельницького на протоптану стежку, що зміїлася до міського ставка і далі, вздовж води в бік гуртожитків.

— Блін, знову ти ведеш мене своїми улюбленими чигирями, — невдоволено скривилася Даліла. Подруга віддавала перевагу дорогам, а не стежкам. А от Міранда за будь-якої можливості занурювалася у осередки природи. Тим паче якщо на вулиці панувала гарна погода.

— Так ближче, — знизала плечима Міранда — То коли тебе встигли вполювати  старшокласники?

— До «вполювали» вони не доросли, — хмикнула подруга, — Але мисливські таланти у них нівроку. Я ж лише вискочила купити води на перерві! А коли поверталася, якийсь довготелесий хлопчина, замість іти на урок, почав клеїтися з питаннями «О, новенька! А ти прикольна. Ти з якого класу?»

— І шо ти відповіла?

— Правду! З 6-А! — хмикнула Даліла.

— Уявляю його подив, — розсміялася Міранда. — У тебе просто талант чіпляти хлопців у найнеочікуваніших місцях.

— Та дістали вони! От чому з тобою такого не буває? Та минулого разу, варто було тобі звернути в чергові чигирі, де мої підбори грузнуть, як хвилин за п’ять поряд зі мною пригальмував мерс й опустивши скло, якесь ділове чмо в темних окулярах запропонувало гарно провести ніч!

— А-а-а. То от чого ти тоді передумала йти вздовж дороги і прискакала до мене на стежку.

— Так! Але те чмо хоч доросле було! А тут старшокласник! Мені ж для повного щастя не вистачає статті за розбещення неповнолітнього! А я ж нічого не робила, просто за водою ходила! Та на мені ж сьогодні навіть штани, а не мереживні панчохи! — обурювалася Даліла.

— Мабуть, мереживні панчохи, то стан душі, — посміхнулася Міранда.

— І з яких пір мій стан душі діє, як транспарант «підкоти до неї»? Чоловіки ж, наче, не собаки, що здатні відчувати запах страху! Та й тут же мова не про страх! — продовжувала картино обурюватися Даліла. І важко було зрозуміти подруга дійсно незадоволена, чи втішена підвищеною увагою чоловіків всіх вікових категорій. — Вчора до мене клеївся дід! От просто в клініці під час консультації! Прийшов з питаннями по нарахуванню пенсії і туди ж: «любві всі возрасти покорни…»!

— Співчуваю, — вже не стримувалася від сміху Міранда, у якої якщо й були проблеми при спілкуванні з клієнтами клініки «Про боно», то зовсім інші. Наприклад, з’ясувати суть химерно сформульованого людиною питання (довга історія життя, в якій хто його зна, що є питанням), чи відсутність документів, на котрі людина посилалася, але так невизначено їх описує, що важко зрозуміти про що саме мова. Але загалом консультації Міранді подобалися більше за уроки в школі, адже при роботі з клієнтами клініки доводилося спілкуватися не з тридцятьма непосидючими дітьми, а з однією дорослою людиною, яка сама прийшла і зазвичай таки мала уявлення навіщо. До того ж питання відвідувачів спочатку записували, потім було кілька днів на опрацювання та поради з викладачами й лише на наступній зустрічі людині надавали повноцінну консультацію. Це вимагало більше часу і клопоту, проте давало цікавий досвід та не потребувало талантів шоумена.