15.2

Міранда

Весна і літо після другого курсу пролетіли дуже стрімко, полишивши в пам’яті  Міранди хіба що сесію (вся здана на відмінно), практику в суді та відпочинок на морі. Завдяки практиці Міранда дізналася, що з центру до Кіровського районного суду міста Донецьк, який знаходиться неподалік великого базару в район Текстильщик, їхати майже годину. І бажано то робити не в годину пік, бо тоді в трамвай просто не влізеш, а якщо влізеш, то не факт, що виберешся на потрібній зупинці. За місяць практики дівчина побачила, як працює суд (кабінети, стоси документів, конвої, дивні люди, що ладні побитися за 30 сантиметрів городу), навчилася писати адмінпротоколи та побачила справжні судові справи, засідання, рішення. Була вражена тим, як тендітна білявка (суддя) не підвищуючи голосу здатна в момент «построїти» адвокатів, прокурорів та бандитів-підсудних в металевій клітці. День там у Міранди починався з полуниці та шоколадних цукерок, бо саме так суддя, до якої її «прикріпили», мала звичку «налаштовуватися на роботу».

Потім було село, море. Цього року до студентського пансіонату Міранда знову «прихопила» сестру, потім до них на пару днів заїхала ще її мама (Міранда поступилася їм своїм ліжком, і спала разом з Далілою). А ще в «Науку» до них «зайцем» приїжджала на кілька днів Марина (дівчата тоді взагалі перемістилися спати на пляж). Попри запевняння Міранди та Даліли, що «Наука» — то круто», Маринка до останнього сумнівалася, що можна нормально відпочити в державному студентському пансіонаті. Але отримавши мішок гарних вражень пообіцяла (хрест на пузі!), що наступного року поїде вже не «зайцем» і на всю зміну.

Втім, не лише Міранда та Даліла були такі гостинні. Кількість студентів в «Науці» взагалі була динамічно-гумовою. В кімнаті на трьох могло жити 5-7 осіб, в кімнаті на п’ятьох були моменти, коли жило й по 13. Втім «жили» там переважно сумки, бо студенти проводили дні й ночі на пляжі та дискотеках. А перевірки, якими комендант старанно всіх лякала, проходили виключно за пару днів до закінчення заїзду і «виселені за порушення правил» студенти, просто переносили свої сумки до інших кімнат та позичивши у когось покривало, відправлялися спати на пляж. Ну й іноді шукали у кого вициганити частину порції в їдальні.

Напередодні початку навчального року заскочивши до гуртожитку перед відвідинами бабусі з дідусем, Міранда виявила у дверях записку: «Я думав ти будеш шустріша і проб’єш мій номер телефону». Далі був, власне, номер та підпис «Женя». Прочитавши це Міранда лише хмикнула. З Женею вона познайомилася цьогоріч в «Науці». Хлопець теж вчився в ДонНУ, тільки на іншому факультеті й був на курс старшим. Веселий, розумний, дотепний, але не настільки, аби Міранда переймалася пошуком його контактів. Женя «намалювався» на її обрії під час гри в пляжний волейбол. Грав він добре й особливо вправно «вибивав» штрафників з центра кола (Міранда потрапила в число улюблених мішеней). А потім був вечір на пляжі і досить цікаве спілкування. Хлопець мав необережність спитати Міранду, яким вона його бачить. Ну вона і розказала, спираючись виключно на інтуїцію. Й він, бідося, потім ледь не до ранку намагався вирахувати, як саме вона змогла так точно його характеризувати. І навіть логічно вивів ознаки, за якими Міранда могла сформувати більшість своїх висновків (Міранду це повеселило, бо її інтуїція абсолютно не заморочувалася поясненнями). Більшість, але не всі. Й це його реально заінтригувало. Довелося відбиватися типовим «Шо поробиш, іноді жіноча здогадка, значно точніша за чоловічу впевненість».

Виклавши речі до шафи, а продукти до холодильника, Міранда відкрила вікно. В кімнату увірвалися пронизливі крики серпокрильців, звуки автомобілів, сміх та розмови студентів попід гуртожитком. Дівчина звично всілася на підвіконня та звісивши ноги на вулицю, окинула поглядом Донецьк з висоти дев’ятого поверху. Останні дні серпня. Тільки-но прошелестів  швидкоплинний літній дощ, трохи охолодивши розпечене сонцем місто. Повітря наповнював запах мокрого асфальту, нагрітого бетону та прибитого водою пилу. Умите листя дерев весело поблискувало в променях сонця, дороги прикрасилися калюжами та струмочками, а над містом вже знову формувалося марево, змушуючи обрій мерехтіти та розпливатися. Міранда спіймала себе на тому, що любить цей пейзаж, цей гомін, ці запахи.

— Привіт, Міро! Ну шо, готова знову гризти граніт науки? — постукала й тут же, не чекаючи відповіді, заскочила до кімнати Даліла.

— Тю, та шо там гризти? Подрібнити, додати жартів, перемішати, залити щоденним відвідуванням лекцій, почекати доки трохи настоїться і на екзамен матимемо майже мівіну, — посміхнулася дівчина подрузі.

— Головне, переконати викладача, шо то типова ресторанна страва, — хмикнула подруга. — А де це Яринка? Невже ще не приїхала? — кліпнула подруга на пусте ліжко сусідки Міранди. Власне, пустими було два.

— Приїхала, але не до мене. Прикинь, Ярина та Іра з’їхали. І до мене вже записали двох першокурсниць, — поділилася Міранда новиною, яка для неї стала повною несподіванкою.  

— І Ярина з’їхала? Ото Ірка засмутиться, — хмикнула Даліла. —  Вона ж від нашої чорниці тікала, бо вже на стінку лізла від її показної правильності.

— Ну не знаю, мені здається Ірка Ярину більше діставала… Зачекай, Ірка тобі казала, шо переїжджає? А мені вона чого нічого не сказала? Випала на мороз, попри те, що ми з нею разом тусили на день міста. Шось вона мене зовсім дивує, — похитала головою Міранда. — Про переїзд промовчала, до мого кавалера в ліжко застрибнула.

— Шо? Так, а з цього моменту, будь ласка, детальніше, — зацікавилася Даліла  й всівшись на ліжко, приготувалась слухати.