Розділ 15

Ліза

Ліза сиділа з чашкою чаю і вже з пів години бездумно помішувала ложкою не насипаний цукор. В голові досі не вкладалося, що Кайша Степанівна померла. Ліза так переймалася, як скаже їй про свій переїзд, як сусідка справлятиметься сама. А вийшло ось так… Правду кажуть: «Хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани». Так, Кайша Степанівна була солідного віку, мала погане здоров’я, але… Смерть, як завжди, прийшла несподівано. Тим паче, що останнім часом Кайша Степанівна була дуже бадьорою. Та що там, вона просто світилася від щастя, адже до неї приїхав син. На цілий місяць. Успішний, уважний. Він старанно намагався компенсувати весь час, що проводив далеко від матері. Привіз матері зручний візок і «катав її з вітерцем, щоб старечі ноги не втомлювати»: в театр, у філармонію, у музеї. До виставкового центру «Експодонбас», бо Кайша Степанівна захотіла побачити копію пальми Мерцалова, яку там встановили ще в 1999 році.

І якщо щодо театру та філармонії питань у Лізи не було, то поїздку заради пальми Мерцалова вона не зовсім розуміла. На що там дивитися? Може та пальма й схожа на справжню, але донецькі ковалі нині роблять значно красивіші вироби. Ліза бачила дивовижні речі на фестивалі ковальського мистецтва «Троянди Донецька». А цього року біля міськради навіть відкрили парк кованих фігур де встановили одинадцять металевих скульптур, кожна з яких легко могла б стати символом їх міста. Та один лише букет металевих троянд від Віктора Будрука чого вартий! От в тих трояндах дійсно кожен листок, кожна пелюстка, то витвір мистецтва, що має значно більше спільного з Донецьком, аніж якась пальма.

 Та навіть коли Ліза з Олександром обирали нові ворота для будинку, то бачили цікавіші вироби, аніж та пальма (Син вже переїхав, тож вони тепер облаштовували дім під себе).  Майстри показували свої роботи. І, здається, вони можуть зробити з металу, що завгодно. Олександру пропонували викувані металеві букви, квіти, листя, шахові фігури, тварин, а то й взагалі химерні переплетіння візерунків, подібні до ажурного, але міцного мережива. Та там навіть була павутина з павуком по центру! Що хочеш зроблять, були б гроші. Олександр вирішив обійтися простою та надійною конструкцією, з нечисленними декоративними елементами. Втім, він ніколи не схильний був до позерства. А от Ліза тоді була в захваті від побаченої металевої айстри, витончено оповитої металевою стрічкою, яка немов тріпотить від вітру. От як таке можна зробити з металу? Воно ж як справжнє!

Олександр теж вважав, що пальма Мерцалова то невдалий символ для Донецька. І часто сварився на того «розумника», що протягнув її на герб області. Ну яке відродження може втілювати витягнутий з небуття виріб, створений у далекому 1895 році? Тим паче, що після революції й аж до 1953 року та пальма називалася хіба що «юзівським виробом» і тихо збирала пил в музеї Ленінграда. Її «відкрили» на замовлення партії. Знайшли людей, що її згадали, організували письмові підтвердження «робітничої творчості» (свідчення сімдесятирічного старця), знайшли прізвище коваля (а може просто приладнали зручне, бо у того коваля ні до, ні після тієї пальми жодних примітних виробів не більше відомо). Олександр розповідав Лізі, що взагалі-то та пальма була лише спробою Джона Юза нагадати про себе, повернути втрачені позиції, після того, як Катеринослав перехопив індустріальну ініціативу. Пальму створили за завданням та ескізом Юза, щоб продемонструвати якість металу, який виробляє його завод (бо завод на той момент мав трохи «підмочену» репутацію кількома партіями неякісних рейок). За офіційною версією цей «демонстраційний виріб» викували з однієї сталевої рейки і возили як ілюстрацію якості юзівського металу. Тож називати цей виріб ім’ям коваля взагалі то несправедливо, адже це Джон Юз побудував завод, виплавив метал, вигадав ескіз, дав завдання та оплатив виготовлення цієї пальми. Без нього її б ніколи не було. Та той коваль би навіть не опинився б в Юзівці, бо і самої б Юзівки не існувало без Джона Юза. У всьому світі на перше місце ставиться автор ідеї, і лише в радянському союзі, відкинули, як несуттєве і авторство, і величезну працю та досягнення британця, залишивши в історії лише прізвище коваля. Більшовики просували та закріплювали в народі думку, що для створення чогось видатного  непотрібні освіта, розум, досвід, праця багатьох спеціалістів. Особливо, якщо ті спеціалісти «прокляті капіталісти», з країн, де не винищували інтелігенцію, як клас. І це нівелювання цінності розумних людей заради «ідейно-правильних» персон та ситуативних віянь, вже не раз приносило гіркі плоди.

Так, юзівська пальма виявилася дійсно вдалим демонстраційним виробом, адже отримала кілька призів на виставках, а у 1900 році навіть Гран-прі на Паризькій виставці. Власне, це був перший випадок, коли виріб із Юзівки отримав таке визнання. Це було дійсно непогане досягнення, але в першу чергу це було досягнення Джона Юза. Хоч і не сильно змінило його ситуацію. Після виставок пальму полишили в Музеї гірничого інституту в Санкт-Петербурзі, де вона нікого не цікавила, аж до моменту, коли радянський союз почав працювати над створенням власних легенд в обхід незручної або ідеологічно недоречної історичної правди. В рамках створення пролетарських міфів пальма отримала «правильне» ім’я, красиву легенду та фактично вписалася в історію «заднім числом». Знаючи все це, тепер коли Ліза чула, що «Пальма Мерцалова це «втілення суті регіону, здатність доводити можливості справою, поєднання важкої індустрії та витонченості мистецтва, відображення характеру Донбасу», їй доводилося докладати зусиль, аби не поцікавитися, в якій саме частині це суть регіону? В частинні забуття важливих людей і досягнень? В частині традиції приписувати всі лаври «правильним»  людям? Та й взагалі — пальма. Серйозно? Суть Донбасу? Та дійсно, на кожному ж териконі Донецька просто ліс пальм! Просто ж таки з кожної тріщини в асфальті лізуть! Кому взагалі в голову прийшло призначати символом відродження України та Донбасу, провальну спробу Юза довести, що Донбас, це не лише “сировинний придаток”?  Олександр якось сказав, що ця дика, притягнута за вуха безглуздість, схожа на злий жарт.