14.2

Міранда

«Сіла птаха білокрила на тополю,

Сіло сонце понад вечір за поля.

Покохала, покохала я до болю

Молодого, молодого скрипаля…»

Хор факультету проводив репетицію. Пісня линула аудиторією, розливалася факультетом, перепліталася з гомоном міста. Міранді видно було з вікна, як їх спів змушує студентів, котрі з якоїсь причини полишилися після пар, мимоволі стишувати крок, зацікавлено крутити головою, дослухатися.

У музичного гуртка змінився художній керівник, додалося інструментів, репертуару. Тепер студенти співали під якісні фонограми, чи гру на клавішному синтезаторі. Хор розширив репертуар, пісні набули кращого звучання. Прийшли нові учасники, деякі неймовірно обдаровані та харизматичні, а Юра (керівник) так вдало підбирав голоси та партії виконавців, що співом їх колективу нині заслуховувалися навіть ті, хто надавав перевагу групі «Rammstein». Єдиним  винятком з тих талантів була хіба що одногрупниця Міранди Наташа, яка прийшла до гурту й попри те, що від її співу часом вуха прагнули скрутитися в трубочку, вважала себе цінним кадром. Втім, Юра навіть її «таланти» примудрився так «вписати» в хор, що то майже не заважало (якщо поряд з нею не співати).

Їх колектив все частіше запрошували виступити на офіційних святах, творчих вечорах та інших заходах. Все більше ставало сольних номерів: романси, естрадні пісні, організувалася група музикантів. Взагалі ЕПФ мав стільки талантів, що Міранда не переставала дивуватися. Окрім музичних досягнень у їх студентів були ще й спортивні, організаторські, наукові, письменницькі. І факультет робив все, щоб це висвітлювати, підтримувати. Коридори їх корпусу прикрашали вітрини з численними кубками, медалями, грамотами студентів, які постійно поповнювалися новими трофеями.

Якось несподівано прийшла весна. Буквально в п’ятницю ще був морозець і сніг, а в понеділок вже світило таке сонце, наче літо вирішило прийти поза графіком. Міранда з зимових чобіт та куртки перестрибнула одразу в кросівки, радіючи, що не відвезла їх додому.  А за кілька тижнів клумби й парки Донецька буквально на очах прикрасили квіти. Зелень газонів вкрили розсипи сонячно-жовтих кульбабок, а часом ці маленькі сонечка взагалі вигулькували в найнесподіваніших місцях (просто посеред асфальту, в тріщинах бетону, між бордюрами, чи навіть на дахах старих будівель!). На клумбах замайоріли нарциси, тюльпани, вкрилися цвітом дерева. В аудиторіях та бібліотеці сиділося все важче. Душа прагнула сонця, тепла, життя, кохання.

Даліла вже місяць розказувала Міранді про хлопця, з яким познайомилася в автобусі дорогою до Харцизька. За словами подруги, то був просто донецький Ален Делон з непоганим фінансовим станом та манерами джентльмена-лицаря. І він буквально молив вкластися до ніг Даліли. Втім, Міранда чомусь ще жодного разу не бачила ту ходячу легенду. У самої Міранди окрім натовпу невизначених знайомих різного ступеня цікавості та Кирила, що досі ходив навколо неї сумними колами, з’явився новий дивний знайомий — першокурсник зі Слов’янська. Високий, чорнявий, широкоплечій, сіроокий, він викликав у Міранди суперечливі емоції. Якусь суміш цікавості й невизначеного остраху. Він жив з одногрупником в орендованій квартирі поряд з факультетом, і вони з Мірандою регулярно примудрялися зустрічатися, коли йшли на пари. Та й між заняттями на факультеті. Даліла й Міранда між собою називали його «Робоче обличчя», бо він одного разу на питання, «чому у тебе такий  відсторонений вираз обличчя?» відповів «Це моє робоче обличчя».

Черговий день, заняття, збори профспілки після яких Міранда звично зазирнула до комп’ютерного класу, й радісно посміхнулася виявивши там Влада. Він друкував якийсь документ. Привітавшись Міранда звично влаштувалася за сусіднім комп’ютером. Чого-чого, а завдань, які потребували часу в комп’ютерному класі, їй вистачало. Реферати, курсова робота, практика роботи з правовою системою «Ліга».

— А ну, як тобі? — спитав Влад, — кивнувши на свою творчість. Міранда зацікавлено зазирнула на екран його монітора. Хлопець складав судовий позов до мобільного оператора про відшкодування моральної шкоди за те, що погана якість зв’язку призвела до розставання з дівчиною і тяжких моральних страждань.

— Якщо що, дівчини у мене нема, це навчальна справа, —  з посмішкою пояснив Влад, доки Міранда читала і вже подумки засмутилася. Цей хлопець їй відверто подобався. Його спокійна манера спілкування, доброзичливість, інтелектуальні жарти, вільний й водночас акуратний стиль. Та навіть його незмінний  рюкзак, з яким він ходив на пари. За цим рюкзаком та легкою ходою, вона впізнавала Влада здалеку.

— Прикольно. Хоч я сумніваюся, що можна так стягнути моральну шкоду, —  прокоментувала Міранда. — Як її довести?

— А я зараз як розпишу свої страждання на три сторінки, — широко посміхнувся хлопець. — До того ж мені ж не суд треба переконати, а лише викладача. Щоб ще таке додати… —  Влад задумливо побарабанив пальцями по комп’ютерному столику.

— Хм, ну можна написати, що через душевні страждання ти не міг вчитися і виставити додатково вартість відпрацювання пропущених лекцій за цей період, — примружилася Міранда. — І може, вартість заспокійливих ліків.

— О, варіант. Цікаво, а вино, як заспокійливе, приймуть? — посміхнувся у вуса Влад.  

— Хіба що ти намалюєш рекомендацію лікаря на таке «заспокійливе», — розвеселилася Міранда.

— Хм, розписати лікувальні властивості, уточнити заспокійливий ефект, визначити категорію вин, бажано пристойної цінової категорії... Є шанс отримати гарну оцінку за фантазію, а не аргументацію, — розсміявся Влад. — Але юрист — це взагалі творча професія.