Розділ 14

Міранда

Потяг рівномірно стукотів колесами, за вікном показався факел Авдіївського коксохіма – отже, скоро вже Донецьк. Міранда задумливо роздивлялася знайоме полум’я на горизонті та міркувала чи заїхати з вокзалу до гуртожитку, чи одразу прямувати на автостанцію аби далі їхати додому. Вага сумок натякала на максимально прямий маршрут.

Міранда по закінченню зимових канікул поверталася з Черкащини, від дідуся та бабусі по маминій лінії. Їх дівчина бачила рідше, проте любила більше. Вони були не такими заможними, як з боку батька, проте з ними було значно комфортніше. Вони її любили, а не оцінювали. З ними не треба постійно перейматися, що щось не так скажеш, зробиш. Вони не вимагали від онуки зірок з неба чи звіту за отримані гроші. Здала сесію – вже молодець, без інвентаризації залікової книжки чи питань: «А чому серед інших відмінно у тебе одне «добре»»? Мамині дідусь та бабуся жилі в селі, тримали господарство і мали звичку підтримувати доньку з онуками торбами з салом, м’ясом, домашньою ковбасою та іншими подібними гостинцями. Одна біда, дотягти ті торби, то кожного разу було завдання на витривалість та вигадливість. 

Споглядаючи на засніжені поля, Міранді згадалося цьогорічне специфічне святкування Нового року. Починалося все непогано — Іра запросила їх до себе додому, в село під Добропіллям. З гуртожитку дівчат забрав батько Іри, на автомобілі під дах завантаженому ящиками з різним товаром. Тож дорога була весела (Даліла їхала присипана новорічними прикрасами, а Міранда з коробкою булочок на руках). Далі, знайомство з Іриним Бобіком (вовкодав розміром з теля), мамою Іри, яка нагадувала чарівну тендітну снігуроньку. У жінки були такі красиві, великі, променисті синьо-сірі очі, що Міранда аж зависла й ледь стрималася від прохання її сфотографувати. Та якби Іра успадкувала такі очі, у неї хлопці в ногах би штабелями валялися! Але Іра вдалася в батька — невисокого, смуглявого, грубуватого, крученого й балакучого, як всі дрібні комерсанти. Потім була коротка екскурсія по дому, по невеликому селу і похід з Ірою на сільську дискотеку.

Дискотека була сумненька — облуплена одноповерхова будівля де «диско система» складалася з новорічної гірлянди та побитого життям магнітофона. І все б нічого, але там, навколо танців Даліли з Мірандою, зібрався такий натовп хлопців, що подруги одноголосно й без жодних сумнівів вирішили терміново повертатися «святкувати до Іри додому», а зранку тікати першим же автобусом. Бо ті залицяльники нагадували зграю голодних вовків, що раптом узріли запеченого павича на срібній таці. І від спроб накинутися на той «дар богів» їх зупиняв хіба що незвичний вигляд страви та підозрілий блиск таці.

До дому Іри Далілу з Мірандою проводжав буквально натовп, від якого вдалося відкараскатися лише перед воротами Іри (слава грізному Бобіку!)) й виключно після того, як Даліла старанно запевнила їх, що дівчата обов’язково прийдуть «на пиво» першого січня. Тож подруги зустріли новий рік, потеревенили до ранку і ледь чи не на світанку вмовили батька Іри підвезти їх на зупинку автобуса (це виявилося окремим квестом, бо найближча була за кілька кілометрів до траси).

— Шось ми якось не дуже вдало вступили у нове тисячоліття, — заскочивши в автобус полегшено видихнула Даліла проводжаючи поглядом машину батька Іри (саму Іру в таку рань ніхто будити не ризикнув). — Я б навіть сказала, ледь не вляпалися. Мало нам того голодного натовпу з пивом (Я ж блін, все життя мріяла зустріти перше січня з пивом в компанії сільського «красеня» у забрьоханих багном чоботях!), так ще й батько Ірки до мене клеївся, — скривилася вона відвертаючись.

— Тобто? Коли? — вирячилася на неї Міранда.

— Та вчора і сьогодні зранку. Козел! Та у нього така дружина, що він з неї пилинки повинен здувати, а він туди ж «які ніжки, які ніжки»…

Міранда могла на це лише кліпати. Адже вона нічого такого не помітила в поведінці чоловіка. Батьки Іри, може й були трохи дивною парою, але те, що казала Даліла, здавалося повною нісенітницею. Невже батько Іри міг чіплятися до подруги доньки? Та й коли? Вони ж майже весь час бути поруч.    

Зимова сесія далася Міранді легко. Хіба що екзамен з німецької мови змусив нервувати. Викладач з цього предмету була досить демократична пані, але «за красиві очі» оцінки все ж не ставила. Хіба що заліки особливо чарівним і наполегливим (здатним на 14 спроб), але зовсім безнадійним студентам. Заліки Міранда отримувала легко, а от «відмінно» автоматом не заробила. Все ж їй було далеко до  Даліли, яка мала в активі діда-німця та школу з поглибленим вивченням іноземної мови. Отож Міранді довелося готуватися до екзамену. І на той екзамен вона з переляку притягла з собою все, що мала, від конспектів до величезного словника Даліли, який ледь вліз в сумку! Й, певно, добряче цим повеселила свого янгола-охоронця, бо викладач, коли всі зібралися, окинула групу примруженим поглядом крізь скельця окулярів і запропонувала частині студентів поставити автоматом те, що виходило за загальним підсумком раніше отриманих оцінок. Міранда мала можливість отримати автоматом «добре» і з радістю вхопилася з цю пропозицію, бо тверезо оцінювала свої знання. Власне, Міранда була така щаслива, що вилетіла з аудиторії, полишивши одному (менш щасливому) з однокурсників всі свої зошити і словник Даліли. Й потім ще пів дня місця собі не знаходила, доки хлопець його не повернув (це ж чужа книга!). Коли хлопець ввечері зайшов до її кімнати лише зі своєю звичною шкіряною текою, Міранда думала його приб’є. Бо вирішила, що доволі легковажний хлопчина десь «посіяв» словник подруги. Але ні, на щастя, він просто якимось дивом запхав той здоровенний талмуд в теку. Ще й зошит туди якось вмістив! Номер рівня фокусника.