13.2

Ліза

Ліза наливала чай собі, старшому сину, Олександру та Міранді. Син традиційно заїхав привітати з новим роком, а онука заскочила в гості перед екзаменом. Олег ще до цього невеличкого застілля, коротко розказав про свої справи і тепер Олександр акуратно помішував цукор в чашці з цікавістю слухаючи довільний «звіт» онуки, яка сьогодні була на диво балакучою. Здані заліки, заплановані дати екзаменів, канікули, розповіді про виступи їх українського хору, про дівчат, що грають на бандурах, про викладача, який активно підтримує хор і ходить на заняття у вишиванці. Останнє онуку трохи дивувало. Лізу ж дивувало, що факультет витрачає гроші на пошив українських національних костюмів та закупівлю бандур. Втім, з урахуванням кількості їх контрактників, (Міранда казала, що з десяти груп її курсу, лише три бюджетні) та вартості навчання, мабуть, можна дозволити собі й не такі дивні розваги.

—  Па, а ти знав, шо Запорізька Січ була далеко не єдиною? Їх виявляється було багато! Я тут готувалася до екзамену і вичитала про так звану Стару, або Базавлуцьку Січ, яка існувала  з 1593 року. Звідти, виявляється, організовувалися найбільші й найважливіші морські походи козаків під проводом Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка. Правда її зруйнували поляки ще в 1638-му. А зараз це місце взагалі десь на дні Каховського водосховища. Але я все життя думала, шо була лише одна Січ - Запорізька, а тут дізнаюся, шо їх був цілий мішок! Микитська Січ, Чортомлинська Січ. Ще була якась на території ханства. А, наче ж, козаки з татарами незмінно  воювали?  І ще була якась Нова січ!

— Нічого дивного, козаки завжди були парубки легконогі. Зігнали з одного місця, сіли на коней та й гайнули будувати собі січ в іншому, — посміхнувся у вуса Олег. — До речі, в Донецьку теж свого часу були козаки.

— Та ну? —  здивовано вирячилася на нього донька.

— Ну да. Тут була так звана «Кальміуська паланка», що знаходилася між річками Вовчою, Кальміусом і Азовським морем. Тобто зараз це приблизно територія нинішньої Донецької області і трохи Луганської.

— Ха, то я нащадок козаків? — округлила очі Міранда. 

— Ага, типова така донецька козачка з гримучою сумішшю в крові, — хмикнув син Лізи, — Греки по бабусиній лінії, росіяни з білорусами по дідусевій, бо Брянщина завжди була точкою перетину трьох народів.

— А ще є мамина лінія, а там усі з Черкащини. От там точно козаки були! — закінчила онука.

— Угу, і судячи з зовнішності твоєї мами там і татари пробігали, — примружився Олег.

 Перша невістка Лізи дійсно ззовні трохи нагадувала турчанку чи татарку.

— Коротше, маєш предків на будь-який смак, — додав з посмішкою син. — Ми ж в Донецьку, а тут кого не візьми, побачиш таке коріння, шо не всі сторічні дерева такого наплетуть. Шо далеко ходити, у мене на роботі такий склад працівників, шо я спочатку язик ламав на їх прізвищах. Вірмени, євреї, азербайджанці, грузини, молдавани, білоруси, серби, казахи. Повний інтернаціонал на чолі з татарином. А кого не спитай – корінний донеччанин, — розвів руками Олег. — Російське прізвище лише у мене та одного з охоронців «Кірши», та й то мене періодично питають, «Олег Олександрович, а навіщо ви замаскувалися під росіянина? Ви ж наш». Шо поробиш, така доля перехрестя торгових шляхів.

— Та яке тут перехрестя? У нас же тут було Дике поле, — кліпнула на нього донька.

— Ну, це дивлячись кого питати. З погляду європейця у нас тут і досі дике, хіба що не зовсім поле. Десь таке «дике» воно було й в давнину, — відповів Олег, — Тоді просто людей було менше й простіше було полишатися непоміченими. І безпечніше. Але ще у XI столітті, тут існував Залозний шлях з Дніпра до Кальміуса і в Азовське море. А татари від моря, вздовж Кальміуса проклали  сухопутний шлях, так звану Кальміуську сакму. І до XVIII ст. ганяли ним. Торгували, грабували, ну, коли проскакували між козаками. А це було не так просто. Козаки були хлопці моторні й завбачливі, у них тут вздовж шляху були десятки хуторів-зимівників, а в 1611 році в гирлі Кальміусу взагалі стояла фортеця Домаха (за назвою козацької шаблі з дамаської сталі). Нині це Маріуполь. Ага, той що «заснували» греки після указу Катерини другої. Все нове, то просто забуте старе. Пошкреби будь-яке відкриття, і накопаєш купу черепків попередників. А Кальміуська паланка була помітна, майже знаменита, найбільша за розміром серед паланок Запорізької Січі. Захищала Приазов'я від татар з Кримського ханства, Ногайської орди, боронила «Солоний шлях». Бо чумаки, звичайно, хлопці були загартовані, але на волах, ще й повними возами, сильно від татар не побігаєш.

 А ще наш Кальміус був для козаків запасним виходом до Чорного моря. Так вони обходили турецьку оборону, щоб ганяти до Стамбула. Такі собі обхідні шляхи гопників-торбешників минулого, тільки на чайках і зі зброєю. А потім царська росія всю цю лавочку прикрила, Січі зруйнувала, назвала це все диким полем (бо спробуй зловити тут тих козаків без Січі) і позавозивши сюди своїх людей організувала Азовську губерню. Катерина II взагалі козаків не любила, тому всі згадки про їх поселення, а тим паче фортеці, ігнорували, саме тому офіційно на території Кальміуської слободи перше грецьке поселення Марієнполь «з’явилося» лише в 1780 році.

І з Луганськом та ж петрушка. Спочатку там було старе козацьке поселення Кам'яний Брід, шо знаходилося на лівому кам’янистому березі річки Лугань. Козаки його обрали за висоту (гарний спостережний пункт) і поклади вапняку, (мергелю) з якого вони все будували. З обранням стратегічно-правильних місць для поселень у козаків взагалі було все прекрасно. В Луганську й можна побачити засипані входи до тих давніх каменоломень. Так от, той Кам’яний Брід теж належав до Кальміуської паланки. Нею деякий час нею керував гетьман Кирило Розумовський. У мене, до речі, є знайомий з таким прізвищем. Правда гетьманський родовід заперечує, — посміхнувся Олег.