12.2

Ліза

Ліза поверталася з оглядин будинку, який Олександр збирався купити старшому сину. Через складні стосунки невісток, що останні роки жили в побудованому Олександром та синами двоповерховому будинку, чоловік вирішив втрутитися. І вирішити ситуацію кардинально —  придбати старшому сину інший, а самим з Лізою переїхати у його помешкання. Тим паче, що за документами той дім належав Олександру та по суті був поєднанням двох окремих квартир на одній земельній ділянці. Ліза відверто не розуміла, чого невістки чубляться. Як взагалі можна влаштувати цілий скандал через зайняту у дворі мотузку для білизни, чи полишену на доріжці дитячу коляску? А вони ж регулярно влаштовували й дістали взаємними претензіями навіть Олександра! Сьогодні Ліза з чоловіком та старшим сином оглядали кілька варіантів будинків. Попередньо обрали один, теж в Калінінському районі, буквально через дві вулиці від дому, в якому сини живуть зараз. Достатньо далеко, щоб невістки припинили гризтися і досить близько, щоб полишилася можливість пішки навідуватися в гості. Недалеко від центру міста, приватний сектор, тихі зелені вулиці й водночас поряд бульвар Шевченка та проспект Миру. Будинок, звичайно, не новий, потребує суттєвих доробок та вкладень, але з гаражем, непоганою ділянкою. Та й син нарешті має непогану роботу, тож впорається. Дружина його, щоправда, не дуже задоволена, бо явно розраховувала на «щось солідніше», але то вже її біда. Нехай облаштовує, перебудовує, якщо хоче собі щось «солідне». Сину все нормально. Втім, він і не вибагливий. А рішення взагалі прийматиме Олександр, бо це його гроші. Його була ділянка на якій будувалися сини, його вкладення в будівництво, тепер за його гроші і цей дім купуватиметься. Якщо невістка не здатна знайти спільну мову з родиною, то нехай радіє тому, що дають заміну, а не на вулицю виставляють. Бо приїхати на все готове і псувати життя іншим, то вже зовсім нахабство. Ліза все ще намагалася підтримувати нормальні стосунки з другою дружиною сина, але з кожним роком то ставало все складніше, бо сина все важче було назвати щасливим.

Сьогоднішні оглядини мали високі шанси закінчитися покупкою будинку і тоді, до літа сім’я старшого сина переїде в новий дім. А Ліза з чоловіком з квартири. Воно може й непогано на пенсії жити ближче до дітей, землі. Олександру ідея жити в будинку взагалі припала до душі, тож він міркує над планом продати квартиру. Ліза пропонувала йому обдумати варіант полишити її для оренди аби потім віддати онукам, але чоловік вирішив, що онукам, якщо «заслужать», купить щось інше. Бо трикімнатна квартира до забагато. Але ж вона вже є, гарно облаштована, а мине ще кілька років і Міранда довчиться, і їй треба буде десь жити. Не до села ж повертатися. Втім, якщо Олександр щось вирішив, то його рішення важко змінити. Ліза лише сподівалася, що чоловік таки щось купить пізніше онуці.

Занурена у свої думки Ліза не одразу помітила Кайшу Степанівну, котра повільненько рухалася  вздовж набережної Кальміуса. Світла сукня, легка куртка, розтоптані черевики, паличка, сиве, зібране у гульку волосся, накинута на плечі в’язана хустка, непоказна сумочка висить на руці, що тремтить, коли бабця важко спирається на тростину. З сумочки стирчить кілька журналів.

— Гуляєте, Кайшо Степанівно? — привіталася Ліза з сусідкою.

— Лізонько! Щось давно тебе не видно було. Так, вийшла помилуватися містом. Запах осені погано дістається нашого поверху. Там тільки дим з ДМЗ гарно відчувається. А я люблю запах осені і осінь цього року напрочуд мальовнича.

— Так, красива, — Ліза мимоволі роззирнулася. На початку вересня спала спека, пройшло трохи дощів і в жовтні посохла трава знову зазеленіла. А от листя частково пожовтіло, вже почало сипатися й тепер яскравим килимом прикрашало дороги, стежки, клумби та поодинокі лавочки.

— Сідай зі мною, посидь. Дивись, як гарно, — промовила Кайша Степанівна важко й повільно всідаючись на нещодавно пофарбовану лавочку попід яскраво жовтим кленом. —  Кальміус такий синій-синій, і небо. І це золоте листя. Живий прапор України.

— Так, гарно, — Ліза присіла поряд, попри те, що мала ще справи. Але поряд з цією бабцею її нескінченна біганина, домашні справи чогось відступали, змушуючи уповільнюватися. А може то вже й старість наздоганяє.

— Наше місто розквітає, розбудовується. Починається світла сторінка. Навіть до лавочок справа дійшла. Того року тут було лише дві дошки з гвіздками, — Кайша Степанівна з любов’ю провела рукою по лавці на яку сіла і задумливо подивилася на протилежний, засаджений вербами берег Кальміуса, де за деревами було видно будівельні крани. — Може цього разу наша країна  нарешті розправить крила та здолає той клятий провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.

— Це ви про що?

— Про перспективи, Лізонько, про перспективи. Країни, народу, нації. Які нарешті з’явилися. Тішать мене нові будинки, українські газети, телепрограми, пісні. А от вивіски нові, на жаль, переважно російською. Шкода, що українською у нас досі підписані переважно державні установи.

— Та яка різниця? Так звичніше. Розмовляють же тут майже всі російською, — знизала плечима Ліза, яка так давно змінила мову спілкування, що вже й не уявляла іншої. Загалом вона не розуміла суперечок навколо цього питання. Мешканці Донецька вчили в школах та розуміли українську мову, більшості не було великої різниці якою мовою читати чи слухати телепередачі, але все життя Лізи майже все це було російським. Книги, газети, кіно, журнали, телебачення. І з 1991 року мало що змінилося. Хіба що вивіски на державних установах переклали та прапори інші вивісили. Від того ж Олександра, який працював у одній з таких установ, ніхто не вимагав розмовляти державною мовою, хіба що складати нею офіційні документи, та й то не завжди.