Розділ 12

Міранда

— Привіт. Вирішила перевірити, чи ви вже приїхали, — зазирнула до кімнати Міранди Даліла.

— Ліла! — зраділа подрузі Міранда й від різкого руху ледь не звалилася зі своєї хиткої конструкції (стіл +стілець). Вона забравшись під стелю чіпляла випрані у бабусі тюль та штори.

— Ша, тримайся! Не треба на радостях випадати з вікна! — з деяким переляком завмерла посеред кімнати Даліла.

— Ой, та тут до випадіння ще далеко, — відмахнулася Міранда, швидко відновлюючи рівновагу. — А я до тебе пару годин тому забігала, але лише поцілувала двері. Сідай, я щас цю штору причеплю, бо вже в третє починаю (тільки сюди заберуся, як хтось заходить) і спущуся на грішну землю.

— А давай-но краще на підлогу, бо до землі таки дев’ять поверхів, — хмикнула Даліла. — Я тільки приїхала. Кинула сумку і до тебе. До мене в кімнату там Оля переїжджає, то я поки шо дременула з того хаосу. Потім речі розберу.

— О, Оля житиме у тебе? — здивувалась Міранда, зрозумівши, що мова йде про незмінну сусідку по парті Даліли, яка на першому курсі жила в одному з подругою блоці.

— Привіт, Ліло, — зазирнула в кімнату Ярина ганчіркою в руках. Дівчата намагалися провести генеральне прибирання після приїзду з канікул, і Ярина в цей момент мила в санвузлі.

— Привіт, Яринко, — кивнула сусідці Міранди Даліла і всівшись на стілець продовжила. — Так. Молодша сестра Олени, тієї, що живе у великій кімнаті мого блоку, цього року теж поступила, то Олена попросила, поселити сестру з нею, ну а Оля переїхала до мене. Шоб не міняти блок і все таке. Не могла ж я їй відмовити. До того ж з Натахою вони ще влітку домовилися і та їй ключі віддала. Коротше я приїхала, а там повний кіпіш – Оля переїжджає.

— Зрозуміло, — кивнула Міранда, трохи здивована, що раніше подруга й словом про це не обмовилася. Чомусь вона думала, що Даліла могла б і їй  запропонувати жити в одній кімнаті. Наче ж всім в «Науці» розповідала, що вони найкращі подруги. Та й знала, що дружба Міранди з Яриною дала тріщину — колишні теплі стосунки так і не повернулися. Після тієї зради, Міранда просто фізично не могла, як колись, ставитися до Ярини з відкритою душею. Не було того щирого бажання захистити, допомогти, не було натхнення щось спільно готувати, планувати, гуляти. Тож їх спілкування скотилося до навчання, побутових питань, ввічливості та врешті уперлося у встановлені Мірандою кордони (ось моє, ось спільне). Спільними були шафа (з розподілом на полиці), холодильник (знову ж таки з розподілом на полиці, де у кожної свої продукти), тумбочки (за мовчазною згодою поділили по дві на ніс), кімната (індивідуальною зоною вважалося ліжко), посуд (кожен готує сам собі і миє після себе), столи. А от настільна лампа, після того, як Ярина спалила попередню лампу Міранди й навіть не попросила вибачення, стала вже «індивідуальним майном», використання якого потребувало хоча б формального дозволу. Те ж стосувалося одягу, взуття, косметики, книг. І після літніх канікул ситуація не змінилася. Міранда була рада бачити Ярину, чесно пригостила принесеними від бабусі цукерками та кавою, але бажання змінювати встановлені раніше правила не мала. Особливо чітко це Міранда зрозуміла, коли Ярина невимушено запропонувала, як торік, купити на двох ящик мівіни. Від цієї «спокусливої» пропозиції Міранда акуратно ухилилася, бо контролювати справедливий розподіл того ящика їй не хотілося (щоб не розчаровуватися), а планувати власні витрати значно простіше, коли розумієш скільки і чого тобі треба. А не виявляти несподівано відсутність чогось потрібного, бо Ярина - щедра душа, роздала якісь речі чи продукти Міранди, не лише не спитавши дозволу, а навіть не повідомивши про це.

— Даліло, а ти до старости нашої не заходила? Не знаєш, вона вже є? — гукнула з блоку Ярина, маючи на увазі старосту їх групи.

— Ні, не бачила. Бачила Василину, Діму. А ще у вас там якийсь тотальний кіпіш біля 908 кімнати.

— А, так, там виїхав п’ятий курс і в’їжджають пацани з 7-го, ті, шо були сусідами Діми. Німець, Льосік, Тоха, Берба. Ті, шо огірками в телевізор кидалися, коли «Шахтар» гол пропустив. Пам’ятаєш, я тобі розповідала? — кивнула Міранда, чіпляючи останній «крокодильчик» та зіскакуючи на підлогу.

— А-а, шось таке пам’ятаю. То у вас тут буде тепер весело.

— Типу до цього було нудно, — хмикнула Міранда, — Але в чомусь ти права. Сьогодні вони вже планують організувати дискотеку у нас на поверсі, в холі, на честь початку навчального року. «Бригантину» ж закрили на реконструкцію.

—  Це вони погарячкували з «Бригою», —   скривилася Даліла. —  А от на дискотеку вашу можна і сходити. Не думаю, що у вас буде фейсконтроль поверху на виході з ліфта. Ти ж підеш?

— Я староста поверху, у мене немає вибору. Предстуд з камендою дали їм дозвіл, а я, типу, маю проконтролювати, шоб та дискотека була без ексцесів. Правда, хоч убий, не уявляю, як я це робитиму, — зітхнула Міранда. — Тобто чудить будуть усі, а голову потім відкручуватимуть мені.

— Та нормально ти все проконтролюєш. Як показує практика, просто прийдеш, і всі одразу почнуть поводитися в кращих традиціях кавалерів срібного сторіччя. Навіть якщо ті «кавалери» п’яні в дим. Вже ж перевірили, шо ти на таке цілком здатна, — хмикнула Даліла, натякаючи на нещодавні події.

Після «Науки» Даліла одного дня подзвонила Міранді в село і повідомила, що її сестрі, яка працює у виконкомі Калінінського району Донецька, видали два безкоштовних запрошення на концерт на стадіоні «Шахтар», який мав відбутися 27 серпня (остання неділя літа). Але у сестри були інші плани, тож вона ті запрошення віддала Далілі й сказала, що на честь дня шахтаря та виходу Футбольного клубу «Шахтар» до Ліги чемпіонів, там має бути шикарний концерт. Звичайно, заради такого Міранда приїхала в Донецьк. Щоправда, ночувати їй довелося тоді в кімнаті Даліли, бо у власній не було ані речей, ані постільної білизни (не привезла випране від бабусі), а бабуся з дідусем саме були в санаторії.