11.2

Ліза

Ліза з чоловіком поверталися з дачі. Ліза подумки складала план робіт на залишок дня і щиро раділа, що в понеділок зранку не треба на роботу. Олександр акуратно кермував «Волгою» і навіть не сварився на інших водіїв, що вказувало на його гарний настрій. Досі тішився зібраному власноруч вирощеному врожаю часнику та очікуваному цьогоріч першому врожаю горіхів. Син сміявся, що ті горіхи вже ретельно перераховані та задокументовані. І в чомусь мав рацію, бо рахувати та керувати Олександр умів значно краще, аніж копатися в землі. Для нього дача була в першу чергу цікавою розвагою. Свого часу Олександр придбав дві ділянки поряд і сусідню віддав молодшому сину. Й відтоді понеслася епопея з їх суто чоловічими веселощами. І Олександр, і молодший син вважали себе експертами в будівництві, тож могли годинами обговорювати та сперечатися щодо переваг того чи іншого проєкту, планування будинку, матеріалів, типу покрівлі, схеми розведення електрики. Старший син під час тих словесних баталій зазвичай озброювався секатором чи лопатою й тікав до рослин зі словами «нема дурних встрявати у суперечку будівельників».

В підсумку на ділянках звели два зовсім різних будинки, бо чоловік й син старанно змагалися чия ідея та виконання кращі. Лізі проєкт Олександра подобався більше. Їх будинок мав кілька невеликих кімнат, два поверхи, маленький балкон та камін, аби не цокотіти зубами ранньої весни та восени. Але і сину, і чоловіку вона незмінно говорила, що «обидва чудові» й сильно раділа, що на її плечі припало облаштування лише одного. Адже створити комфортний побут на недобудованій дачі то непросте завдання. А ще ж були візити крадіїв (кілька разів залазили у ще пустий будинок й виносили все, включно зі старими ковдрами та дверними ручками), робота з садом, городом. І все це у вихідні, на які й так припадала левова частка домашньої роботи. Втім, іноді дійсно приємно було провести час з сім’єю на природі. До того ж неподалік знаходилося Верхнєкальміуське водосховище, на яке чоловік з синами та онуками з задоволенням ходили купатися. Ліза купатися не сильно любила, тож зазвичай полишалася в дачному будиночку. Прибирала, сапала бур’яни на невеличких грядках (і раділа, що завдяки старшому сину більшу частину їх ділянки займають дерева та кущі), готувала їсти, бо ж після купання всі приходять голодні. Звичайно, все вирощене на дачі можна було купити в магазині чи на базарі, але Олександр так радів власним урожаям. Цьогоріч вперше вродила абрикоса, на яку старший син прищепив кілька різних сортів, то Олександр не міг натішитися, що у нього на одному дереві три різні сорти, які дозрівали, як на замовлення, з різницею в тиждень. Всіх онуків пригощав, всім сусідам вихвалявся. Ліза теж раділа, бо чоловік знову знайшов привід пишатися старшим сином.

— Саша, може спочатку додому, сумки занесемо? — спитала Ліза, помітивши, що чоловік виїжджає на проспект Дзержинського.

— Та скільки там тих сумок? Йти не далеко. Я понесу часник, — легковажно відмахнувся чоловік, направляючись до гаражів, що розташовувалися приблизно за кілометр від їх дев’ятиповерхівки.

Ліза зітхнула, але промовчала, бо вони вже заїжджали на території гаражного кооперативу. Повільно покотилися вузенькою, засипаною шлаком дорогою до своїх металевих воріт, поставили машину і з сумками почимчикували додому. На підході до будинку, Олександр вже явно жалкував про своє самовпевнене рішення, проте старанно вдавав, що все чудово. Ліза не вважала потрібним коментувати, що іноді чоловік чомусь забуває, що попри гарне від природи здоров’я, йому таки вже зовсім не двадцять.

— Добридень, — пролунало, поряд і Ліза відірвавши погляд від спини чоловіка, помітила на лавочці біля їх будинку Кайшу Степанівну. Бабця сиділа спершись на паличку та мрійливо мружила очі на вечірнє серпневе сонце.

— Добрий, — зупинилася Ліза. Олександр мимохідь привітався і попрямував у під’їзд. — Як ваші справи? Вам допомогти дійти до ліфта?

— Добре, Лізонько. Та ні, я ще трохи погріюся. Дякую, — посміхнулася сусідка. — Заходь до мене пізніше, мені син такі цікаві цукерки передав. Пригощу.

— Добре, — кивнула Ліза, прямуючи до сходів свого під’їзду. Вона не стала нагадувати сусідці, що цукерки для неї вже стали недопустимою розкішшю.

— Ну де ти там, Лізо? Вже й ліфт приїхав, — пролунав попереду невдоволений голос чоловіка. Він явно втомився, а ще не дуже любив Кайшу Степанівну, та й взагалі допомогу Лізи цій пенсіонерці називав «невиправданою благодійністю».

— Іду-іду, — пришвидшилася Ліза.

Залишок дня пролетів у клопотах. Розібрати сумки, скупатися, приготувати вечерю, зібрати чоловікові речі до відрядження в понеділок, запустити прання. До сусідки вона потрапила лише наступного дня.

Відчинивши двері бабця повільно посунула до вітальні, махнувши рукою в бік кухні.

— Лізонько, у мене є німецькі цукерки та справжній китайський чай. Хочу тебе пригостити. Чай — неймовірний. Зараз поставлю чайник. Я тут саме таку гарну статтю читала, аж серце радувалося…

— Кайшо Степанівно, я сама поставлю чайник. Не переймайтеся, —  звично, мовила Ліза, слідкуючи, щоб старенька пані дісталася свого улюбленого крісла поряд зі столиком з журналами та акуратно сіла.

— Ой, дякую, Лізонько. Став і приходь. Я хочу з тобою поділитися гарною новиною.

— До вас нарешті приїде син? — спитала Ліза прямуючи до кухні.

— Шо? А, ні у нього ж робота.