Розділ 10

Міранда

— Поля, буш шоколадку? — спитала Міранда присівши поряд з молодшою сестрою, що спала спершись на сумку. Дитина щось невдоволено пробурмотіла і відвернулася. Міранда акуратно смикнула її за плече.

— Що? — підняла та сонний погляд.

— Шоколадка, — простягнула Міранда розкритий і поламаний на квадратики «Світоч».

— Гидота! — відмахнулася дитина, й Міранда ледь встигла врятувати смаколик.

— Гля, яка у тебе мала вередлива, — зацікавлено схилила голову на бік Даліла. — Ну, двічі не вмовлятимемо. Нам більше дістанеться.

— Це щось новеньке, — пробурмотіла Міранда, але наполягати не стала. Якби шоколадка була її, вона б просто полишила сестрі частину, як це завжди робила. Але шоколадка була чужа. Це пригощала Даліла.

Дівчата четверту годину сиділи в залі очікування залізничного вокзалу Донецька. В «Науку» Міранда їхала разом з молодшою, 10-ти річною, сестрою (гріх не скористатися шансом вивезти малу на море). Спочатку вирішила їхати з електричною до Маріуполя, а потім автобусом до Мелекіно (де знаходився пансіонат). Дешево і сердито. Єдина незручність обраного маршруту — електричка відправлялась о 4 ранку. Тому Міранда з Полею приїхали на вокзал близько 11 вечора. Можна було, звичайно, й ближче до відправлення приїхати (батько казав, що вночі ходять тролейбуси раз на годину), але Міранді простіше було кілька годин почекати, аніж ризикувати не спіймати того міфічного нічного тролейбуса.

На вокзалі до них приєдналася Даліла. Дівчата облаштувалися в залі очікування на першому поверсі і за якусь годину Поля вже звично куняла на сумці (давався взнаки їх досвід подорожей з мамою), а Міранда дістала прихоплену у бабусі газету «СПІД-Інфо». Проте до читання у неї руки так і не дійшли, бо Даліла явно не налаштована була просто сидіти. Вони ділилися новинами, теревенили, жартували, гризли бублики, яблука, шоколадку.

З дальнього кутка зали пролунало невдоволене бурмотіння, що завершилося гучним чи «гр-р-р»

— Боже та коли ж він заткнеться? — скривилася Даліла кинувши невдоволений погляд на типового безхатька, що досить мирно, хоч і не зовсім тихо,  спав на сидіннях. — І взагалі з таким амбре, спати треба на вулиці. Не зима ж надворі.

— На дворі може піти дощ, —  зауважила Міранда.

— Помитися йому теж не завадило б! —  скривилася Даліла. —  Контингентик тут вночі стрьомний…

— Та звичайний. А руху менше, ніж вдень, — знизала плечима Міранда. Навкруги дійсно був типовий набір: жінки та чоловіки з валізами, сумками, бабусі з гігантськими торбами,  дідугани з вудками, потертими рюкзаками, які, напевно, ще збереглися з часів їх молодості. Компанія молодих хлопців, що азартно різалися в карти, кілька безхатьків, сім’я циган, замурзані діти яких регулярно носилися галасливою зграйкою то заглядаючи до буфету, то нарізаючи кола навколо сонної продавчині газет. Хтось спав, хтось їв, хтось читав, хтось лаявся на нерозбірливість оголошень, хтось хропів на весь зал. Люди звично мігрували, то покидали зал хвилями, після оголошення якогось потягу, то знову поступово збиралися. Через це іноді навколо дівчат було багато вільного місця, а іноді зайняте все, і дехто навіть стояв та сидів просто на підлозі попід стінами. Натовп Далілу нервував, тому, коли люди масово чимчикували на вихід, вона полегшено видихала та кумедно шепотіла їм в спини «киш, киш, правильно, топайте звідси». Проте й напівпустий зал її чомусь не заспокоював.

— Ну не знаю… У мене враження, що варто відвернутися і мене тут пограбують, придушать, зґвалтують і покинуть десь в темному кутку! —  пересмикнула плечима Даліла. —  Як ти можеш бути така спокійна? А мала твоя, так взагалі спить, наче вдома на ліжку! — кивнула вона на сестру Міранди.

— Практика. Ми з мамою так каталися до бабусі. І запевняю тебе, ліжко Поля любить точно більше, за мою дорожню сумку, — посміхнулася Міранда.

—А як тебе батьки відпустили так їхати?  Ще й з малою. Я своїм сказала, що їду автобусом, бо хто б мене пустив вночі на вокзал саму.

—Ну, моя мама зараз на заробітках, а батько давно втратив право мені щось наказувати, знизала плечима Міранда, яка просто відмахнулася від невпевнених заперечень бабусі та батька, щодо обраного варіанта маршруту.  — А от враження про контингент цього вокзалу у тебе помилкове. Повір мені, це звичайні люди, а не банда головорізів, які тільки й чекали нашого візиту, щоб продемонструвати свої кровожерливі навички.

— Мені б твій оптимізм. Бо я так нервую, що ноги скоро самі чечітку вибиватимуть.

— А умієш? Бо нас в школи лише вальсу навчали.

— Вас навчали вальсу? Ти умієш танцювати вальс? — здивовано кліпнула на неї Даліла.

— А ти що ні? — здивувалася вже Міранда. Їй здавалося, що якщо у її сільській школі навчали танцювати вальс перед випускним, то це точно повинно було бути і у міських. 

— Ні. У нас такої програми не було.

— Давай навчу? — Міранда висмикнула подругу за руку з крісла й потягнула до вільної частини зали попід вікнами.  

— Прямо зараз? —  ошелешено вирячилася на неї Даліла.

— А чому ні? — посміхнулася Міранда. — Ставай отак, давай руку, а тепер по квадрату, раз, два три…