9.2

Ліза

— Коли на горі байбак свисне – запізно хреститися, — промовила сусідка Лізи, закриваючи науковий журнал, що їй надіслав син з-за кордону.

— Це ви про що, Кайша Степанівна? — спитала Ліза звично взявшись за віник в чужій квартирі.

Кайша Степанівна, мешкала на одній сходовій клітині з Лізою. Була старенька, ледь ходила, мала довгий перелік хвороб і жодної рідні поряд. Але була на диво світлою людиною. Ліза час від часу забігала до неї, спілкувалася, купувала за необхідності ліки, продукти, іноді приносила щось готове, чи допомагала з прибиранням. Їй щиро шкода було цю інтелігентну та часом по-дитячому беззахисну пані. Ліза не раз ловила себе на щирому подиві від того, як сусідка взагалі примудрилася дожити до 75 років з таким непрактичним поглядом на життя. Кайша Степанівна колись була науковим співробітником, але й зараз могла настільки зануритися у свої книжки та наукові журнали, що геть забувала про їжу. Вона могла по кілька днів голодувати й щиро дивувалася, коли після питань Лізи виявляла, що у неї закінчилися продукти. Кайша Степанівна кожного разу раділа Лізі, як дитина, і так само, як онуки Лізи, мала звичку ділитися своїми досить чудними інтересами, не сильно переймаючись, чи цікаво то гості.

— Про те, що ще трохи і ми остаточно втратимо ендеміка наших степів – байбака. Їх залишки ще мешкають у заповідних Стрілецькому та Провальських степах, але пишуть що й там браконьєри їх дістають. А все через ті фантастичні історії Порфирія про байбачий жир.

— Це того, шо голим міг спати на снігу? З Луганської області? — спитала Ліза, бо щось таке читала в газеті.

— Так, Порфирій Іванов, засновник «Деткі» – теорії природнього існування людини, — кивнула, Кайша Степанівна, тяжко зітхнувши. — Не знаю чи міг він спати на снігу, але точно старанно розказував, що здатен цілий рік ходити лише в трусах. От і ходив би мовчки, та хоч би й без трусів, впевнена, генофонд людей не багато б втратив. Але нащо було нещасних байбаків до цього приплітати!

— Я про бабаків нічого не чула. А шо він розповідав?

— Що коли він був малим, то був таким слабким, ніхто не давав йому шансів на життя. Був неймовірно худим та мав хворобу кісток та м’язів. Але потім, наче, батько почав його годувати м’ясом байбака та байбачим жиром і спати вкладав лише у байбакових шкурах. І після цього він нібито набув здатності спати у снігу та спокійно переносити мороз без одягу.

— Ага, його там навіть досліджували і казали, шо він дійсно при - 20 °C ходив в одних шортах і без взуття.

— Він намагався довести, що навіть в наших суворих умовах людина може жити, не беручи нічого зайвого від природи, при цьому бути духовно і фізично здоровою людиною. Думка дійсно корисна, а от виконання і висновки сумнівні. Порфирія дійсно вивчали, але поставили під сумнів «здоровість» такого методу — бо його самого визнали психічно хворим. «Детку» заборонили, як небезпечну для життя.

— Справді? А я чула, шо до нього на хутір їздила навіть дружина Назарбаєва. Думаєте її там годували байбаковим жиром?

— Сумніваюся. За казахськими віруваннями степовий байбак це тотемною тварина, —  покачала головою Кайша Степанівна.

Ліза здивовано поглянула на сусідку. Вона знала, що Кайша Степанівна мала казахське коріння, але не знала, що та цікавилася казахськими віруваннями. Сама Ліза ніколи не відчувала потреби цікавитися грецькими. Ба більше, вона намагалася зайвий раз і не згадувати, що  наполовину гречанка. Та ще при отриманні паспорта, свого часу, матір радила їй зазначити національність батька, аби не мати зайвих проблем.

— Як би там не було, але своїми одкровеннями Порфирій приніс більше шкоди, аніж толку. І людям, і байбакам. Байбакам, ледь чи не більшу, аніж радянська влада, яка цілеспрямовано винищувала цих тварин, залучаючи до цього навіть школярів.

— А чим байбак міг заважати владі? — хмикнула Ліза, беручись за ганчірку. У квартирі сусідки знову зібралося забагато пилу.

— Заважав розорювати український степ. Байбаки жили у норах, глибоко й трактори їх не могли знищити, тому після оранки та посівів байбаки вилазили вже по пшениці. А ділитися пшеницею радянська влада не любила навіть з людьми, що вже казати про байбаків. Тож цих бідолашних тварин вбивали тисячами. То було жахливе варварство. Нас з п’ятого класу, як тільки могли підняти відро з водою, ганяли на суботники по винищенню байбаків. Вивозили бричками у степ, кожен мав взяти з дому відро й сапку чи лопату. У степах стояли брички на яких конями привозили воду. Хлопцям ще роздавали кийки, загострені палиці. Ми, діти, мали носити воду й лити у нори, аж поки з них не вилізе байбак чи його дитинчата, тоді треба було вбивати їх палицями, сапками чи лопатами. Тварини були мокрі, задихалися, були перелякані, плакали. Бувало, що діти не могли вбити тварину одразу й довго товкли їх, аж поки тварина не вмирала. Інколи дітей нудило, як мене, хтось плакав, відмовлявся це роботи. Так над такими дітьми сміялися. Навіть вчителі. Але, знаєш, найстрашніше, що багатьом моїм однокласникам це подобалося. Їм було весело. А мені ж потім ночами снилися ті мертві байбаки, їх передсмертні хрипи, а ще осудливий погляд кам’яної баби, яка стояла там на пагорбі. Мені здавалося, що вона прийде по мене, всіх нас, за ті вбивства... Мабуть, тому я й пішла вчитися на археолога, через ті сни. А якби не поступила, пішла б, певно, на ветеринара…

З тих часів байбаки полишилися лише в заповідниках. Але ці казки про чудодійність їх жиру… Особливо після аварії на ЧАЕС. Тоді запити на жир байбака йшли з Москви, бо ж велика кількість партпрацівників мали сумнівне уявлення про медицину і тамували свій страх перед радіаційною хворобою «чудодійними методами». Через це навіть внесли нашого байбака до числа промислу. Відкрили заготівельні контори де приймали його жир, шкуру, м’ясо. А від їх же популяції вже тоді полишилися самі сльози. Нині ж вони можуть взагалі зникнути…