8.2

Ліза

Ліза сиділа в черзі до лікаря. Останнім часом її здоров’я трохи погіршилося й чоловік відправив її на комплексне обстеження. Довелося обійти купу кабінетів, здати кучу аналізів і сьогодні наче мали бути результати. От тільки чекати їх було нудно. Ліза чомусь не подумала взяти хоч якусь книгу чи газету, тож доводилося займатися розглядуванням тріщин на стелі та мимоволі слухати чужі розмови. Хтось жалівся на довгий перелік хвороб, хтось лаяв владу, хтось перемивав кісточки лікарям та медсестрам.

Поряд з Лізою присіла бабця, яка чимось нагадала їй маму. Така ж худа, висохла й зі скрученою гулькою сивим волоссям. Хіба що спину тримає рівно, хоч лінійку приставляй, та одягнена у темну довгу спідницю та вишиту сорочку. Ліза деякий час потай зацікавлено роздивлялася блакитно червону вишивку на білих рукавах бабці. Мотиви вишивки були якісь народні, можливо навіть старовинні, а от тканина явно нова, якісна. Отже, це не вимушений «вигул» історичних запасів, а робота самої бабці. Певно, вона не має дітей та онуків, якщо є час на вишивку. Ліза ніколи не розуміла такого захоплення. Стільки убитого часу, а заради чого? Щоб мати вигляд, наче втекла з гуртка самодіяльності?

— Дитино, а що там написано? — раптом спитала бабця у молодої дівчини з іншого боку від неї,  вказуючи на оголошення поряд з дверми лікаря.

— Години роботи, обідня перерва, — відгукнулася та, піднявши голову від невеличкої книжки.

— А оте яскраве, що таке? —  підсліпувато примружилася бабця.

— Ой, та то реклама настоянки женьшеня. Зараз всі щось продають, навіть лікарі. Мені вчора намагалися теж продати якусь маловідому панацею, —  посміхнулася дівчина.

— Краще б вони своє вивчали, — зітхнула бабця. — Забули свої трави, свої традиції, свою історію.

— Та що там у нас є? Самі шахти та відвали, — легковажно відмахнулася дівчина.

— Бо весь цвіт поховано в Сучі балки, — з сумом кивнула бабця.

— Та чого ви одразу так? — кліпнула на неї дівчина.

— Бо все найкраще, що породжує наша земля, занадто старанно закопували, зарівнювали та заливали бетоном червоні прийди. 

— Хто? Ви про що? — зовсім розгубилася співрозмовниця бабці. 

Ліза мовчки похитала головою, проте не втручалася. Пенсіонери часом бувають такі дивні.

— Ти звідки, дитино? — раптом повернулася до дівчини бабця.

— Е-е-е…з Луганська… А що?

— Тоді ж ти маєш знати про Сучу балку. Це ж у твоєму місті.

— А-а-а… до чого тут наше урочище?

— Ох, покоління приспане ідеологічно правильними байками… Вже ж час прокидатися. Ви маєте знати історію свого краю, цікавитися нею. Власне, її давно варто внести у підручники, бо вона страшна, просякнута горем, біллю, втратами та купою прикладів, які мають слугувати нам уроками та щитом для наступних поколінь.

— А-а-а, ви, мабуть, вчителька історії? — посміхнулася дівчина. — Та що тут у нас можна вивчати? Дике поле, воно і є дике поле. 

— Дике поле… — важко й водночас розчаровано зітхнула бабця. — Авжеж, саме так радянська влада і хотіла, щоб ми вважали. А тих, хто був проти, закопували в те поле. От тільки воно зовсім не дике, а історію має старшу за Москву. Значно старшу. В Україні та Луганщині зокрема, навмисне знищено дуже багато історичних пам’яток, курганів-могильників, кам’яних баб, архітектурних пам’яток, залишок фортець, заводів, стародавніх поселень. Втім, особливо старанно знищували згадки про концтабори, яких на Луганщині було дуже багато.

— Концтабори? На Луганщині? — покосилася на бабцю дівчина і навіть трохи відсунулася, явно вирішивши, що бабця трохи не при своєму розумі.

Ліза теж скрушно зітхнула. Концтабори в їх краях? Нісенітниця.

— А ви, молоді, думаєте їх лише Гітлер мав? Як би ж то. Вони один одного були варті. Коли Сталін в 1939 окупував Польщу, Старобільськ, це наша, Луганська область, був одним з 10 місць облаштування концтабору НКВС для полонених з Війська Польського, згідно з наказу НКВС СРСР №0308. Тож так, саме концтабір, саме у нас, для полонених поляків з окупованої  Польщі.  Перший ешелон з ними прибув у вересні 1939 року, а вже з кінця жовтня Старобільський жіночий монастир став спецпритулком для понад восьми тисяч людей, переважно польських офіцерів та польської інтелігенції. Але там утримувалися не лише офіцери, а й вчителі, професори одного з польських університетів, викладачі та перекладачі. Цвіт нації, розумна, критично мисляча еліта, яку Сталін прагнув переманити на свою сторону, бо вже вважав Польщу своєю. 

Для поляків облаштували 10 кам’яних і 7 дерев’яних бараків в яких стояли двоярусні та навіть п’ятиярусні ліжка. Окремі кімнати для допитів та розмов. Це було місце, де відбувався відбір польської еліти від простих працівників та вербування інтелігенції та офіцерського складу до співпраці з Радянським Союзом. Сталін заявив, що Радянський союз буде дотримуватися норм міжнародної Женевської конвенції, тому спочатку все мало цілком пристойний вигляд. Офіцери мали окремі будинки, а генерал навіть авто й прислугу. Економічна рада при Совнаркомі затвердила їм добові норми харчування: 800 грамів хліба, 75 – м’яса, 50 – риби і так далі, аж до перцю та фруктів. На папері було все красиво, бо це ж папір, він все стерпить. Насправді ж... Насправді з тих норм небагато доходило до ув’язнених, бо крали інтенданти, крали кухарі, охорона, усе це розносилося містом, і місцеві мешканці деякий час навіть заздрили полякам, бо у «щасливих радянських людей» на той час не було що їсти. Хіба що щедрі порції ідеології.