Розділ 8

Міранда

— Яринко, навіщо ти сказала Загнітку, що це я тобі дала його номер? — спитала Міранда подругу, коли та повернулася з дому. Це питання всі канікули гризло й спантеличувало Міранду. Їй хотілося зрозуміти причину такого вчинку, розвіяти відчуття зради, що боліло, наче  дошкульна, незагоєна рада.

— Так вахтерка ж попросила про неї не казати, а ти якось викрутишся, — легковажно знизала плечима Яринка.

— Як? Підставлю ще когось? — шоковано вирячилася на подругу Міранда.

— Ой, та не драматизуй. Щось же ти йому сказала.

— Сказала, що не можу відповісти. І потрапила в чорні списки, — відповіла Міранда.

— Тю, тож треба було щось збрехати, — ще раз знизала плечима Яринка, зосереджено перекладаючи зошити. Висмикнула потрібний та підскочила з ліжка, на якому сиділа. — Я до Олі, мені треба порадитися з нею щодо англійської, — махнула подруга рукою й полишила кімнату.  

Міранда спантеличено дивилася на зачинені за Яринкою двері, усвідомлюючи, що подруга не те, що вибачення не попросила, за відверту підставу, а навіть не вбачає у своєму вчинку жодних проблем. Потерши перенісся Міранда розгублено окинула поглядом їх спільну кімнату. Таку вже рідну, затишну. Пусте ліжко Каті (вона переїхала до свого хлопця), стосик зошитів на столі, напіврозібрана дорожня сумка Ярини, привезений з Луцька новенький рушничок з якоюсь молитвою, іконка на стіні над ліжком сусідки. Як людина, котра щовечора молиться та готова до хрипоти захищати віру, регулярно розказує про милосердя й те, що вона своїми молитвами рятує «безбожний Донецьк» (це зазвичай звучало жартома, проте неодноразово), могла так легко зрадити? Чи віра в Бога, не йде в комплекті з вірністю друзям, розумінням зради? Міранда не могла вкласти у свою картину світу вчинок Яринки. Та Міранду так легковажно не підставляли навіть відверті недруги, які мали звичку крутити на дітородному органі всі божі заповіді, а любов’ю до ближнього вважали виключно секс!

Шкільні роки Міранди важко було назвати легкими. Її село не вирізнялося милосердям, а «неписані правила» виживання для їх сім’ї в якийсь момент взагалі нагадували принципи в’язнів ГУЛАГа «Не вір, не бійся, не проси», чи банальне «покажеш слабину – затопчуть». Міранді мимоволі довелося навчитися відстоювати власні цінності кордони, позицію. Були випадки, коли для цього навіть доводилося пускати в хід зуби та нігті. За час навчання в школі Міранду били, ображали, ігнорували, вимагали «бути як всі», над нею насміхалися, про неї намагалися розпускали плітки (це було кумедно, бо ті плітки зазвичай здихали на старті, під чиєсь поблажливе «ой, та вона звичайно притрушена, але точно не дурепа і не повія»). Міранді довелося «наростити шкіру», навчитися «пропускати повз вуха» різну дурню, не витрачати сили на образи, але пам’ятати, від кого варто очікувати неприємностей, покладатися лише на себе, інтуїтивно відчувати небезпеку, брехню та швидко орієнтуватися чи варто в брехню «повірити» (іноді простіше було вдати, що повірила, аніж доводити що людина бреше). Це дало свої результати — на момент закінчення школи вир пристрастей вгамувався, а однолітки, на щирий подив Міранди, навіть регулярно демонстрували повагу. Але і у найгірші часи, найзапекліші недруги Міранди не опускалися до зради, підстави. Бо це вважалося одним з найгірших вчинків, що в селі миттєво клеймилося якоюсь напрочуд стійкою «погремухою» на зразок «Гнилий» «Гній», що полишалася красномовним тавром на все життя. Іноді й діти відчували відгомін батьківських «подвигів» (були в їх селі «гнилята», з якими ніхто не бажав мати справ). Міранда знала хлопців та дівчат, котрі брехали, як дихали, пили, гуляли, крали, опинялися в центрі п’яних бійок (одного з однокласників за таку навіть «закрили»), але й ті вважали зраду неприйнятним вчинком. Навіть, якщо мова про  закриття кримінальної справи, а «здати» треба того, з ким була бійка, через яку та справа взагалі відкрита.

 Пролунав стук і двері до кімнати рвучко прочинилися.

— Гебен зі мір пліз дайне венік! — ввалилася в кімнату Даліла.

Темні штани, синя широка пайта, в якій подруга буквально тонула, на носі прямокутні окуляри, від яких Даліла мала діловито-розгублений і водночас вимогливий вигляд, пухнасті капці. Міранду дивувала здібність Даліли змінювати образи, від леді в стилі вамп (червона сукня, нігті, помада, мереживні панчохи, високі підбори-шпильки, яскравий макіяж, лінзи) для походу на заняття чи дискотеку, до ось такого «домашнього котика» в гуртожитку.

— Що? — округлила очі Міранда, бо зрозуміла лише слово «віник». Та й то не певна була, що мова про нього.

— Кажу, дай віника, бо наш, блочний, мої дівчата кудись заникали, а я розсипала каву в кімнаті, а скоро Натаха прийде й може мені відкрутити голову за таке, — проторохтіла Даліла.

— А, так, бери, там, — кивнула Міранда на віник, що стояв за дверми.

— Дякую, я поверну, — схопивши віника подруга вмить зникла.

Міранда кинула ще один погляд на іконку та взявши ключі від кімнати відправилася прогулятися. Їй треба було відволіктися, щоб на холодну голову визначитися, як надалі ставитися до Ярини. Міранда навчилася непогано оминати проблеми у відверто небезпечному чи ворожому товаристві, тепер, здається, час опановувати, як уникати ударів в спину від праведниці.

Промандрувавши гуртожитком Міранда «застрягла» у Злати. Це був 11 поверх біофака, який помітно й невигідно відрізнявся від поверхів ЕПФ. Тут явно давно не робили ремонту в коридорах, та й кімнати мали переважно «базовий набір» меблів від гуртожитку. Кімната Злати нагадувала Міранді її власну. Хіба що холодильник у Злати був старшим, меншим і тихішим, та вид з вікна — красивішим, на міські ставки. Щоправда, мінусом красивої панорами, був звук потягів, що тут регулярно курсували з ДМЗ.