7.2

Ліза

Ліза звично метушилася на кухні, доки у квартирі збиралися гості. Сьогодні був день народження Олександра. Вже прийшли молодший син з дружиною та первістком, старший з доньками, включно зі старшою дитиною другої дружини (до якої Ліза, як не старалася не могла остаточно перебороти упередженого ставлення. Таки чужа дитина, то чужа дитина.). А от сама друга дружина не прийшла – молодша донька хворіла.

Дзеленькнув дверний дзвінок і Олександр пішов відкривати. З коридору до Лізи долинули сміх, привітання, жарти. Це прийшли молодша сестра Лізи з чоловіком. За ними, майже одразу — сестра Олександра з чоловіком. Квартира, як завжди під час родинних свят, вже нагадувала рукавичку. Сестра та невістка допомагали Лізі накривати на стіл, доки Олександр в залі вів з іншими чоловіками неспішні бесіди. Онуки носилися квартирою, стишуючи крок лише в безпосередній близькості від діда.

— Ма, ми стіл накрили. Ще треба щось допомогти? — спитала невістка ледь ухилившись від молодшого онука, що торпедою пронісся з кухні у коридор. — Арсеній, не бігай! — гримнула вона на синочка.

Хлопчина не відреагував і Ліза не була певна це через азартність юного розбишаки чи вади непримітного слухового апарату, що прикрашав його вухо.

— Ти мене почув?! — гучніше крикнула невістка навздогін й хлопчик таки пригальмував на повороті до спальні, де облаштувалися молодші дівчатка. Озирнувся, зблиснувши чарівною посмішкою, за яку Ліза ладна була простити онукові все. Втім, на невістку це не подіяло, бо вона грізно показала йому кулака. Онук кумедно округлив очі й хутко зник в спальні, звідки пролунали веселі верески.

Коли Арсеній народився нічого не віщувало проблем, проте за кілька місяців невістка помітила перші дивності в його поведінці, а пізніше лікарі впевнено діагностували значні проблеми зі слухом. Сказали, що це спадкове. Молодший син Лізи теж мав вади слуху, але незначні. Лізі свого часу сказали, що це через те, що вона вагітною їздила відпочивати на море, наче то такий вплив сонячної радіації. Чи правда це і чи могло таке передатися у спадок, Ліза не була певна, тож схильна була грішити на гени невістки, у якої один дід був глухонімий. Втім, яка різниця, хто винен? Головне, що проблему вчасно помітили. І щастя, що нині доступні технічні вигадки, завдяки яким цей жвавий, кмітливий хлопчик, має можливість вести нормальне життя. Невістка розповідала, що цей юний розбишака навіть трохи хизується перед однолітками своїм слуховим апаратом.

Зміни часто дивували Лізу, але частіше радували, адже попри наявні складнощі, її діти та онуки мали нині краще життя та перспективи, аніж вона у їх віці. Багато всього, що зараз молодь сприймає, як даність, в її юності було недосяжною мрією. Починаючи від наявності багатого асортименту іноземних товарів та вільної можливості виїхати за кордон, до права відкрито працювати на себе. Те, за що в молодості Лізи держава жорстоко карала (бажання заробляти, мати свою справу, уміння думати, аналізувати, розробляти і втілювати в життя якісь ідеї) та безапеляційно таврувала «куркуль, буржуй, спекулянт, злочинець», зараз стало перевагою. Так, державі зараз було багато до чого байдуже, але водночас вона й значно менше цікавиться тим, що розказують люди, кого критикують. Молодь нині вільно обговорювала будь-які теми, не очікуючи, що це їх можуть замурувати на роки в буцегарню чи психлікарню. А Ліза ще занадто добре пам’ятала, як її мати щоразу стишувало голос до шепоту, при згадках про історію їх родини та НКВС. Та й сама вона воліла зайвий раз не чіпати небезпечні теми.

— Па, а ти чув, що в Донецьку є масове поховання жертв червоного терору? Називається Рутченкове поле, — почула Ліза голос Міранди й мимоволі здригнулася.

— Чув, — кивнув син. — Це у Кіровському районі, перед Текстильщиком, ти там неподалік проїжджаєш, коли в село їдеш. 

— Та де ж ви такі теми для розмов берете? Ще й на свято! — сплеснула руками Ліза.

— Нам на лекції по історії розказали, — знизала плечима онука.

— Цікаві у вас лекції, — хмикнув син. А Ліза здатна була лише головою похитати повертаючись до кухні. В часи її молодості викладача, який би таке розповів на заняттях, вже б наступного дня вивели під білі рученьки і більше про нього студенти й не почули б!

Про Рутченкове поле — місце масових поховань 1930-1940-х років Донецька, Ліза почула у  80-х, і то була розповідь п’яного в дим сантехніка, у якого там, наче, був похований хтось з рідні. Й під час того несподіваного, емоційного, переповненого прокльонами та п’яними сльозами монологу їх колектив нервово озирався, побоюючись бути застуканими за прослуховуванням «антирадянщини». Не застукали, проте на сантехніка таки хтось доніс, бо більше Ліза його не бачила. Колеги казали, що його звільнили «за появу на роботі напідпитку», хоч до цього він в такому стані пропрацював не менше кількох років. Підприємством ходив навіть жарт, що в організмі Степановича циркулює спирт, який оберігає його від усіх хвороб та економить державні кошти на виплату лікарняних. Ходили й інші чутки про його раптове звільнення, проте Ліза воліла до них не дослухатися. Як то кажуть, «менше знаєш — більше шансів дожити до пенсії».

Проте саме тоді Ліза вперше дізналася про масове поховання на Рутченковому полі й про те, що першим його продемонстрували донеччанам…німці. В 1941 році. Після окупації міста вони зігнали місцевих мешканців аби показати їм «справжнє обличчя совєтів» — тіла недавно розстріляних та закопаних радянською владою людей. Багато тіл. Казали, те видовище декого спонукало співпрацювати з нацистами.