Розділ 7

Міранда

Міранда прикрила долонею рот, стримуючи чергове позіхання — організм натякав, що ніч без сну, таки трохи заважає концентрації на монотонній лекції. Але ці дрібниці абсолютно не заважали із задоволенням згадувати попередню добу. Є речі, заради яких Міранда без жодних сумнівів здатна пожертвувати сном. Одна з них – спілкування з цікавими людьми. Особливо якщо ті люди прийшли на її день народження, а деякі навіть потай організували цілий консиліум, щоб влаштувати їй сюрприз —  вигадати, скинутися і придбати подарунок!

Взагалі Міранда не очікувала, що обросте в гуртожитку такою кількістю друзів. Вдома їй досить важко давалося невимушене спілкування з однолітками, розмови яких зводилися переважно до обговорення подій навколо дискотек та того, хто, з ким, де і як зустрічається.  Міранді це було цікаво хіба що хвилин десять, а далі ставало так нудно, що доводилося докладати титанічних зусиль, щоб не почати позіхати. Вона щиро не розуміла, як можна весь час присвячувати «перемиванню чужих кісток». Це ж нудно! Та й загальноприйнята в селі традиція відзначати все з відром спиртного в оповитому цигарковому тумані товаристві, зовсім не спокушала Міранду до організації якогось колективного святкування. Вона й від тих, куди її запрошували, старанно відкараскувалася (пару разів сходила і зареклася). Горілка та якийсь «шмурдяк», гордо іменований «вино», які мали попит у її однолітків в селі, Міранді елементарно не смакували, запах цигаркового диму дратував, а сенсу всупереч власним вподобанням вчитися палити чи пити якусь гидоту «бо  всі так роблять», дівчина не бачила. Як і логіки вбивати час на спостерігання таких «розваг». Через це однолітки в селі ставилися до Міранди з певною повагою, але водночас вважали дивною і могли прийти за порадою, допомогою, але точно б не завалилися веселим кагалом з подарунками на її день народження. А в гуртожитку у кімнаті Міранди несподівано зібрався такий натовп, що по додаткові тарілки довелося бігати до сусідів! Одногрупники: Яринка, Катя, Діма (першокурсник, який вже перевівся на другий курс), Даліла, Оля (дівчина, яка мала просто таки феноменальну пам’ять), Саша, Толик, а також Олеся (однокурсниця з українського потоку), Злата (дівчинка з біофака з якою Міранда познайомилася в ліфті), Василина (кібернетик, що приходила в їх групу по німецькій мові і теж жила в гуртожитку). Мішок листівок, подарунки (від химерної прозоро-зеленої скляної вази, яку їй вручили одногрупники, Міранда була в захваті). Настільки людний та веселий день народження у Міранди востаннє був років в десять.

Невимушене застілля та чаювання з тортиком плавно змістилося до танців та ігор, найекстремальнішими  з яких виявилися гра в карти на бажання (хлопці програли та пішли на кухню мити гору посуду, дівчата великодушно допомогли їм все те носити) та гра в карти на роздягання (за результатами гри перед дівчатами лежала гірка прикрас, а хлопців роздягнули буквально до штанів. Діма розіграв цілу драму, трагічно знімаючи останній носок). А потім святкування якось невимушено перейшло до нескінченного чаювання під цікаві історії з життя, обговорення книг, навчання, філософських тем та дискусій. І від такого б Міранду не відірвав жоден сон! Десь після опівночі, коли частина гостей розійшлася, а найспритніші окупували доступні подушки (комфорт, виявляється, важливий у спілкуванні), кілька «обділених» побігли до своїх кімнат за «інвентарем». Повернулися не всі (когось рідне ліжко таки не відпустило), а Діма та Василина ввалилися в кімнату кожен зі своєю подушкою і реготом, бо гуртожитком їх проводжали жарти в стилі «О, по ходу десь звільнилася кімната!». 

Розійшлася балакуча компанія лише під ранок, на обговоренні «Майстра та Маргарити» (Міранді обіцяли привезти цю книгу почитати) й виключно тому, що вже потрібно було йти на пари. Душ, швидкі збори та пробіжка до корпуса Міранду з дівчатами непогано збадьорили і день звично закрутився. Хіба що повертаючись з пар, Міранда з Яринкою зустріли Діму, який поскаржився, що на третій лекції спробував почитати, що він там пише і не зрозумівши ані слова, вирішив, що час йти додому спати. Організм Міранди виявився більш витривалим і чесно протримався, аж до дев’ятої вечора.  

Осипалося золото осені, календар рахував перші дні зими, проте погода про це, здається, не здогадувалася. Донецьк потопав у густих ранкових туманах, що плавно огортали вулиці, терикони та ставки й періодично трансформувалися у монотонні холодні дощі. Часом вітер розганяв хмари, ненадовго відкриваючи пронизливо-яскраву блакить неба, а потім знову натягував сіру непроглядну ковдру з якої сипався то черговий дощ, то летіли несміливі зграйки сніжинок, котрі танули ледь торкнувшись землі. Дні Міранди летіли по вінця наповнені лекціями, семінарами, новими знайомствами, практичними та самостійними заняттями, «водінням кози» (так у гуртожитку називали звичку тинятися по кімнатах сусідів, в пошуках конспекту, книги, чаю, солі і т.д.), вигадливими розвагами (гра в «Мафію», карти, гадання, обговорення студентських забобонів (на зразок, якщо вночі прокричати у вікно три рази «халява прийди», то отримаєш автомат по екзамену), поїздками додому, листами від «нещастя з армії». Колишній хлопець отримавши провокативні фото спочатку написав трагічного листа, що він ледь в петлю не поліз, але потім його попустило і зміст розповідей змістився до нейтральних описів його життя-буття з нотками суму за часами коли вони з Мірандою зустрічалися. Тож Міранда схилялася до того, що її мама мала рацію – справа не у великому коханні, а в елементарній потребі комусь писати. Це і радувало і засмучувало водночас. Радувало, бо дозволяло почуватися вільною, засмучувало, бо залишки романтичної прив’язаності все ще жили в її душі, часом нагадуючи про себе хвилями щемливої туги. В такі моменти Міранда любила гуляти Донецьком.