Початок, що вже був

Усі знають, що у світу є початок. Мить, коли нічого не було — і раптом стало все. Боги називають це Першим Подихом, маги — Первісною Іскрою, вчені — Точкою Походження. Але мало хто знає страшну правду: цей початок уже траплявся. Не один раз, не два — незліченну кількість разів. Ми живемо у світі, який народжується знову і знову, забуваючи все, що було раніше.

Перші свідчення знайшли в Академії Магії — давні тексти, написані мовою, яка не мала б існувати. Тексти описували події до початку часів: міста, яких ніколи не було, богів, чиї імена не збереглися, катастрофи, що не залишили слідів. Спочатку їх вважали підробкою або божевільними фантазіями. Потім знайшли ще одні тексти. І ще. І ще.

Поступово картина ставала ясніша — і страшніша. Світ існує циклами. Він народжується з нічого, розвивається, досягає піку — і руйнується до основи, щоб народитися знову. Кожен цикл триває мільйони років. Кожен цикл повністю стирає пам'ять про попередній. Майже повністю. Бо щось завжди залишається: уривки знань, відлуння спогадів, дивні артефакти, які неможливо пояснити.

Деякі маги вірять, що знайшли спосіб заглянути в минулі цикли. Через медитації, через ритуали, через контакт із сутностями, що існують поза часом. Вони бачать проблиски — міста зі світла, істоти з чистої думки, війни, масштаби яких сучасний розум не може вмістити. Але ці видіння приходять з ціною: кожен, хто заглянув занадто глибоко, втрачає частину себе, частину зв'язку з поточною реальністю.

Божественна Академія зберігає секрет, про який не розповідає нікому. Деякі з найстаріших богів пам'ятають. Не все — їхня пам'ять теж стирається при перезавантаженні світу — але достатньо, щоб знати: вони робили це раніше. Вони створювали, руйнували, створювали знову. Одні й ті самі боги, один і той самий танець, цикл за циклом, вічність за вічністю. Це знання важче за будь-який тягар.

Виникає питання: чому? Чому світ не може просто існувати вічно? Чому необхідне руйнування, перезавантаження, новий початок? Теорій багато. Одні кажуть, що світ накопичує помилки, як стара машина, і потребує повного скидання. Інші вірять, що цикли — це форма навчання, що кожна версія світу чогось учиться і передає це знання наступній. Треті вважають, що хтось керує циклами ззовні — і в цієї істоти свої плани.

Є легенда про групу мудреців з минулого циклу, які знайшли спосіб пережити перезавантаження. Вони сховалися десь за межами звичайної реальності, в кишені простору, захищеній від знищення. Кажуть, вони спостерігають за кожним новим циклом, записують історію, яку світ забуває. Можливо, колись вони вийдуть і розкажуть усе, що бачили. Або, можливо, вони самі стали частиною механізму циклів.

Для звичайних людей це знання нічого не змінює. Вони живуть, люблять, помирають — і починають знову в наступному циклі, не пам'ятаючи нічого. Можливо, це милість. Можливо, забуття — це дар, що дозволяє переживати радість відкриттів знову і знову, без втоми нескінченного повторення. Ті, хто пам'ятає, не завжди щасливіші. Часто — навпаки.

Але є одна надія, яку зберігають навіть найциничніші дослідники циклів. Кожен новий світ трохи відрізняється від попереднього. Маленькі зміни накопичуються від циклу до циклу. Можливо, колись світ зміниться достатньо, щоб вирватися з петлі. Можливо, один з майбутніх циклів стане останнім — не тому що світ загине, а тому що він нарешті стане достатньо досконалим, щоб існувати вічно.

А поки ми живемо у своєму циклі, не знаючи, який він за рахунком і скільки їх ще буде. Ми будуємо міста, пишемо книги, створюємо мистецтво — і все це одного дня зникне, щоб поступитися місцем чомусь новому. Чи сумно це? Можливо. Але є й інший погляд: кожен наш вчинок, кожна думка, кожна любов — це внесок в еволюцію світу. Ми не просто живемо. Ми допомагаємо світу рости, змінюватися, ставати кращим. Цикл за циклом, початок за початком, назавжди.